Чи не покинуть нам, небого

Поет писав вірш у передчутті близького й неминучого кінця. З рядків вірша постає не тільки великий поет, що покидав життя в розквіті свого генія, а й велика людина — мужня, мудра й чиста, яка спокійно зустрічала свій смертний час. Твір написано у формі звернення до музи, в образі якої Шевченко персоніфікував власну творчість, своє натхнення й покликання. Персоніфікований образ творчого натхнення з'являється в поета в роки заслання («Княжна», «Марина» та інші). Стилістично вірш — один із незвичайних випадків використання елементів бурлеску в високій ліриці трагедійного звучання (знижено іронічна «українізація» міфологічного антуражу — муза, Ескулап, Харон, Стікс). Мужня самоіронія автора в цей здавалось би невідповідний момент (поет наче жартує з наближення власної смерті) надає творові особливої ліричної сили й неповторної своєрідності^[1].

Зберігся чорновий автограф вірша на офорті автопортрета Шевченка 1860 року^[2]. Дати в автографі: під першою частиною вірша — «14 февраля», під другою — «15 февраля»^[3].

Вірш датується науковцями за автографом: 14 — 15 лютого 1861 року, та місцем написання — С.-Петербург^[3].

Вірш став останнім для Шевченка, він записав 14 і 15 лютого 1861 року на звороті й лицьовому боці пробного відбитка офорта автопортрета 1860 року^[4]. Наявність дати під першою частиною доводить, що Шевченко спочатку вважав її за закінчений твір^[1]. Після смерті Шевченка автопортрет з автографом був придбаний М. М. Лазаревським на аукціоні, що відбувався 14 травня 1861 року^[5]. Від спадкоємців М. М. Лазаревського автопортрет потрапив до В. Прокоф'єва, син якого 1910 року пропонував придбати його Об'єднаному комітетові по спорудженню пам'ятника Шевченкові в Києві. Після експертизи портрет тоді ж було повернуто власникові^[6]. За знятою з автографа копією В. М. Доманицький уточнив дату вірша і текст рядка 41 у виданні: «Шевченко Т. Кобзар» 1910 року (С.-Петербург, 1910 рік, стор. 579). Дальша доля автографа протягом довгого часу була невідома. Лише 1947 року він був випадково виявлений і в дуже пошкодженому стані переданий до Державного будинку-музею Т. Г. Шевченка в Києві^[7]. З огляду на те, що внаслідок пошкодження автографа багато рядків його нині не прочитуються, виправлення Шевченка в рядках 7 та 9 подаються в розділі «Інші редакції та варіанти » в квадратових дужках за виданням: «Шевченко Т. Повне зібрання творів: У 10 томах» (Київ, 1952 рік, том 2, стор. 502), упорядникам якого, очевидно, ще вдалося ці рядки прочитати^[3].

Вперше вірш надруковано в журналі «Основа» 1861 року (№ 5, стор. З — 5), де подано за автографом — з відмінами в рядках 19: «І широкий та веселий», 41: «І Парку-прялку?.. ітогді», 57: «Безвічнюю-молодую». За першодруком зроблено списки: невідомою рукою в рукописній збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 року^[8] та в рукописній збірці «Кобзар» 1865 року, переписаній Д. Демченком^[9][3].

До збірки творів вірш уперше введено у виданні: «Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова» 1867 року (С.-Петербург, стор. 663 — 665), де подано за першодруком — з пропуском слів у рядках 43 — 44: «Творили б скрізь понад землею»^[3].

• «Чи не покинуть нам, небого» // Шевченківська енциклопедія : у 6 т. / Гол. ред. М. Г. Жулинський. — Київ : Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка, 2015. — Т. 6: Т—Я. — С. 767-769.
• «Чи не покинуть нам, небого» на сайті litopys.org.ua