Токійська повість

Сюкіті й Томі Хіраями, літнє подружжя, що усе життя прожило разом з донькою Кіоко в маленькому порту Ономіті на півдні Японії, вирушає до Токіо відвідати дітей. Це дуже довга подорож, і здійснюють вони її в останнє у своєму житті. Спочатку вони проводять декілька днів у сина Койті, районного лікаря, якому ледве вистачає на них часу. Його діти, завжди усім невдоволений 12-річний хлопчисько і молодший син, досить байдуже сприймають бабусю з дідусем. Потім люди похилого віку переселяються до доньки Шіґе, дуже жадібної жінки, що володіє перукарнею. Та доручає Норіко, вдові одного з синів Хіраями, загиблого на війні вісім років тому, показати їм Токіо. Сюкіті й Томі проводять чудовий день у товаристві Норіко, щедрої та привітної молодої жінки, і з задоволенням поринають разом з нею у спогади про їхнього сина Содзі.

З міркувань економії Шіґе пропонує Койті відправити батьків на мінеральний курорт Атамі. Проте шум, спека і втома примушують їх повернутися раніше, ніж передбачалося. Тоді домовляються, що мати оселиться у Норіко, а батько — у свого старого друга з Ономіті, що давно вже переїхав у Токіо: пана Хатторі, нотаріуса. «Ось ми й стали бездомними», — сміючись, робить висновок батько. Разом з Хатторі й з ще одним другом він проводить вечір і частину ночі за веселою пиятикою. Поліція відвозить його і третього друга до Шіґе, бо вони обоє до нестями п'яні. Мати чудово проводить час з Норіко, яка при розставанні дає їй трохи грошей на кишенькові витрати.

По дорозі назад матері стає погано; вони з чоловіком вимушені зупинитися у сина Кейдзо, що живе в Осаці. Трохи пізніше Койті отримує телеграму про те, що батьки добралися додому, але матері стало гірше. Незабаром усі діти збираються біля її ліжка. Вона впала в кому і нікого не упізнає. Кейдзо приїжджає вже після її смерті. Після похоронів діти роз'їжджаються — усе, окрім Норіко, яка залишається на декілька днів, щоб скласти компанію свекру і Кіоко. Кіоко звинувачує братів і сестри в егоїзмі. Батько радить Норіко, втомленої від нудного життя, забути про Содзі та знову вийти заміж. Сам же він повинен тепер звикати до самотності.

Як зазначає французький кінознавець Жак Лурселль, Токійська повість, це «типовий приклад елегії, в якій автор дає відчути свій біль, не забарвлюючи її у безпросвітно чорні тони»^[1]. «Стиль фільму намагається зберегти рівновагу між усвідомленням зачерствіння сердець у дітей і не меншою свідомою покірністю обставинам, які можуть пояснити, якщо не виправдати, такий егоїзм. У авторській інтонації також зберігається рівновага між жалем і безтурботним спокоєм»^[1].

У кінці стрічки добре чутно, як у порожньому будинку цокає годинник. Бездоганне почуття часу, здатність перекладати мовою кіно ритми повсякденного життя — «козирі» режисерської манери Ясудзіро Одзу.^[2] Старість, самотність і смерть трактуються ним у дусі східної філософії — як прояви природного колообігу життя.^[3] Невипадково наприкінці фільму, як і в його перших кадрах, у бік Токіо поспішає потяг.

Як і у Міядзакі, у фільмах Одзу немає героїв і лиходіїв.^[4] Усі дійові особи належать до однієї сім'ї, де у кожного є свої причини діяти так, а не інакше.^[5] Бездушність дітей стосовно батьків викликана не злістю або невдячністю, а необхідністю піклуватися про власних дітей.^[6] Глядачеві представлені мотиви поведінки не лише старшого, але й молодшого покоління.^[6]

Не впадаючи в мелодраматизм і уникаючи трагедійного пафосу, Одзу спокійно і тверезо констатує, що світ постійно змінюється, причому не завжди на краще.^[3][7] Боротьба за існування у багатомільйонному Токіо погано сумісна з душевною сприйнятливістю і шанобливістю до старших, хоча обрядова сторона вікового японського життя ще дається взнаки.^[6]

Єдина драматична подія фільму — смерть матері — непомітним чином виростає з потоку повсякденного життя і сприймається як його органічна частина, природна ланка в ланцюжку причин і наслідків.^[8] Герої Одзу не роблять нічого значного, але непримітно для самих себе вони щохвилини приймають рішення, які зумовлюють зміст їх життя.^[8]

Як і інші післявоєнні стрічки Одзу, «Токійська повість» затверджує вищу цінність повсякденного життя в лоні сім'ї, в душевній гармонії з близькими людьми. За результатами глобального опитування кінокритиків, проведеного британським виданням Sight & Sound у 1992 році, «Токійська повість» увійшла до трійки найбільших фільмів в історії кінематографа.^[9] Відтоді стрічка Одзу регулярно фігурує в подібних списках (за версіями А. Каурісмякі, Дж. Джармуша, Р. Еберта — в першій десятці).^[10]

У 2010 році фільм увійшов до списку 100 найкращих фільмів світового кінематографа (16-та позиція) за версію часопису Empire^[11].

За результатами опитування 2012 року «Токійська повість» підтвердила своє місце у трійці лідерів^[12], причому в ході опитування 358 кінорежисерів за твір Одзу було подано більше голосів, ніж за будь-який інший фільм^[13].

• Лурселль, Жак. Авторская энциклопедия фильмов. — СПб. : Rosebud Publishing, 2009. — Т. 2. — С. 1668—1670. — 3000 прим. — ISBN 978-5-904175-02-3.(рос.)

• Токійська повість на сайті IMDb (англ.) (станом на 23.11.2016)
• 東京物語 (Токійська повість) на сайті Japanese Movie Database (яп.)
• Токійська повість на сайті AllMovie (англ.)
• Токійська повість на сайті Rotten Tomatoes (англ.)