Пуштуністан
Пуштуністан | |
Названо на честь | пуштуни |
---|---|
Країна | Пакистан і Афганістан |
Пуштуністан у Вікісховищі |
Пуштуністан (пушту پښتونستان — у перекладі «земля пуштунів»[1][2][3]) — сучасний термін, використовуваний для позначення історичної області, населеної пуштунами і народами, які можуть розглядатися як їх безпосередні предки з 1-го тисячоліття до нашої ери[4][5][6][7]. Приблизно з третього століття нашої ери цю область стали також називати Афганістан[8][9][10].
Пуштуністан був політично розділений в 1893 році між Афганістаном та Британською Індією по лінії Дюранда, умовного і майже не демаркованого кордону.[11] З кінця 1940-х років, після розпаду Британської Індії та створення Пакистану, пуштунські націоналісти періодично пропонували концепцію створення незалежної держави Пуштуністан.
Походження та історія назви
ред. кодПоняття «Пуштуністан» майже збігається з поняттям «Афганістан» у значенні, в якому вживали з середніх століть до початку ХХ століття[8]. Слово «Афганістан» зустрічається ще в VI столітті н. е. у індійського астронома і математика Варахаміхіра, у працях китайського мандрівника Сюаньцзана (VII століття) та арабського вченого Ібн Баттуті (XIII століття). Це поняття в Індії вже було в активному використанні на початку правління Великих Моголів — при падишасі Бабурі (середина XVII століття). Термін «афганці» як назва народу використовується, принаймні, починаючи з ісламського періоду. На думку ряду вчених, слово «афганський» з'являється вперше в історії в 982 році; тоді під ним розумілися афганці різних племен, що жили на західному кордоні гір уздовж річки Інд[12].
Назва Пуштуністан (пушту پښتونستان) походить від північноіндійського (на мов. хіндустані) слова «Патханістан» (урду پشتونستان, суч. гінді पठानिस्तान)[13][14]. Перський історик XVI століття Феришта писав, що пуштуни називають свій регіон «Афганістан», а народи Індії називають його «Патханістан»[9]. Саме поняття Пуштуністан було взято з старого пуштунського слова — «Пахтунхва»[13]. Як і багато інших слів з мов хінді і урду, слово «Патханістан» увійшло в лексику пушту[15]. Активісти руху за незалежність Пуштуністану (наприклад, Худай Хідматгаран) самі незабаром почали використовувати слово «Патханістан» для позначення областей, населених пуштунами, і надалі слово «Пуштуністан» стало широко вживаним серед населення. Відомо також, що термін «Пуштуністан» використовувався британською колоніальною владою в Індії з кінця XIX століття[13].
Пуштуни
ред. кодЕтногенез пуштунів
ред. кодФормування протопуштунських племен вивчено не до кінця. Перш за все, неясно, наскільки строго протягом історії відповідав пуштунам екзоетнонім афган, а також походження терміна. У XIX столітті норвезьким вченим Християном Лассеном було висловлено припущення про зв'язок пізнього індоарійського етноніму avagāṇa з санскритським ашвака (аśvaka), назвою одного з племен стародавніх камбоджів, що населяли, згідно з індійськими джерелами, північний схід сучасного Афганістану, в районі Гіндукушу[16]. Етнонім ашвака явно пов'язаний з санскритським «кінь» (санскр. аśva-) і може означати як «конярі», так і «вершники». Північно-західні землі Камбоджі та Балхіки (Бактрії) славилися в Стародавній Індії розвиненим конярством. Знаменитий індійський вчений Паніні, вживаючи для цього народу назву «ашвака», згадує також іранську форму «aspa»[17]. Давньогрецькі автори згадують в цьому регіоні як аспасіїв (Aspasioi, з глоси Hippasii), так і ассакенів (Assakenoi, ср пушту آس ās «кінь»).
Під час вторгнення через Гіндукуш в Індію саків (т. зв. індо-скіфів), що почалося у II ст. до н. е., відбулася міграція камбоджів на південь. Походження пуштунів з Бактро-Бадахшанського регіону підтверджують дані мовознавства, що встановлюють віддалений зв'язок мови пушту з памірськими мовами і розташовують її в проміжне положення між муджанськими та південнопамірськими (ішкашимською та сангліцькою). Ранню ж міграцію на південь підтверджують численні стародавні запозичення в пушту з індоарійських мов[18].
Надалі Індо-Гіндукушський регіон ставав ареною експансії нових хвиль завойовників з Середньої Азії: тохарів-кушан (юечжі, I ст. н. е.), ефталітів (IV ст.), тюрків-Газневидів (X ст.). Ці землі підкоряли Сасаніди, араби, Саманиди. Вважається, що всі вони так чи інакше залишили слід в етногенезі пуштунів[19].
Острівцем серед Індо-Гінудкушського регіону, де внаслідок численних завоювань етнічна ситуація була дуже нестабільна, виявилися гори між Індом, Кабулом і басейном Гильменду, названі Сулеймановими (переважно, розташовані на території сучасного Пакистану, в області Вазиристан), які стали історичною прабатьківщиною пуштунських племен, де їх практично не торкнулося арабське завоювання[20]. Ім'я афганців в мусульманській літературі вперше з'являється в X ст. у трактаті «Худуд аль-алам» і у аль-Утбі в хроніці Махмуда Газневі. Попри підпорядкування Пешавару і далі Північної Індії, що лежали поруч з Газні Афганські гори були непідконтрольні Махмуду і його послідовникам. Розбій афганських горян сильно ускладнював сполучення між Газні і Пенджабом. До XIV ст. пуштунські племена не приймали і іслам, залишаючись вірними іранським віруваннями[20]. Міграції афганських скотарів з малородючих гірських областей почалася ще в XI ст.[19] Однак, починаючи з XIV ст., після руйнування Газні монголами, розорення і розсіювання її жителів цей процес помітно посилився. Пуштуни масово заселили долини Кабулу, Аргандабу та Гильменду. Мандрівник Ібн Батута, який відвідав Кабул в 1333 р писав[21]:
«Ми прибули до Кабула, що колись був великим містом, на місці якого зараз розташоване село, населене плем'ям персів, званим афганцями. В їх підпорядкуванні гори і ущелини, вони володіють великою силою і є, здебільшого, розбійниками.»
Пуштунські племена не тільки частково асимілювали корінне землеробське населення, представлене переважно таджиками, але і включили до свого складу інші скотарські племена. Зокрема, приспускаться, що одне з найбільших пуштунських племінних об'єднань гільзаї представляють пуштунізованних тюрків-халаджі[19][20], ще в X ст. були самостійним народом і остаточно перейшли на пушту тільки в XVI ст.
У XVI–XVII ст. Індо-Гіндукушскій регіон став ареною боротьби між державами Сефевідів і Великих Моголів. Користуючись взаємним ослабленням цих двох держав, пуштунські племена почали засновувати власні держави (Афганські ханства). Кандагарський правитель Ахмад-Шах Дуррані з племені абдалі, стверджуючи свою владу з 1747 р, зміг підпорядкувати інші пуштунські племена, які до того часто ворогували між собою, і заснувати першу справжню афганську державу — Дурранійську імперію, яка підпорядкувала, в тому числі, на півночі від Гіндукуша області Герата та Балх. Відтоді експансія пуштунських племен, що заохочується урядом, почала ще більше посилюватися. Пуштуни масово переселилися в північні області Афганістану. Навіть у підпорядкованій Британської Індії пуштуни просувалися все далі на північ і північний схід, де сильно тіснили дардів[20].
Чисельність
ред. кодНа 2009 рік в Пакистані проживало близько 27 млн пуштунів. Крім того, на північному заході країни проживає близько 1 700 000 переважно пуштунських, біженців з Афганістану[22]. 2010 року понад 12 мільйонів пуштунів проживало в Афганістані[23]. Більшість афганських пуштунів проживає в південній частині країни, в місті Кандагарі чисельність пуштунів становить близько 70%. В інших великих містах пуштуни складають від 5 до 50% від загальної чисельності населення. Це пояснюється тим, що більшість пуштунів Афганістану проживає в сільській місцевості[24]. За одними даними, в Карачі проживає більше пуштунського населення (7 млн. чоловік), ніж в Кабулі, Пешаварі та Ісламабаді разом узятих. Карачі — найбільший центр пуштунської культури[25]. За іншими даними, в Карачі проживає всього 1 500 000 пуштунів[26]. В пакистанському Белуджистані пуштуни складають 40% від загальної чисельності населення провінції (тобто 40% від 7914000 чол.)[27].
Стародавня історія
ред. кодПід час вторгнення через Гіндукуш в Індію саків, що почалося у II ст. до н. е., відбувається міграція камбоджів на південь. Походження пуштунів з Бактро-бадахшанського регіону підтверджують лінгвістичні дані, що встановлюють віддалений зв'язок мови пушту з памірських мов і поміщають її в проміжне положення між мунджанськими та південнопамірськими (ішкашимською та сангліцькою). Ранню ж міграцію на південь підтверджують численні стародавні запозичення в пушту з індоарійських мов[18].
Надалі Індо-Гіндукушський регіон ставав ареною експансії нових хвиль завойовників з Середньої Азії: тохарів-кушан (китайська назва — юечжі, I ст. н. е.), ефталітів (IV ст.), тюрків-газневидів (X ст.). Ці території в V–VI століттях перебували під владою Ірану при Сасанідах, пізніше зазнали арабське вторгнення, а у IX–X століттях перебували під контролем держави Саманідів. Ймовіро, що всі ці завоювання так чи інакше залишили слід в етногенезі пуштунів[19].
.
З арабським завоюванням пов'язаний початок поширення серед пуштунів ісламу. Цей процес стимулювався також і тим, що частина арабів осіла на території Пуштуністану в районі Сулейманових гір і поступово асимілювалася, передавши місцевому населенню свої культурно-релігійні традиції. Потім Пуштуністан послідовно потрапляв під владу різних мусульманських держав Середньої Азії — тюркської держави Газневидів (у цей період Лахор став другим за важливістю містом цієї держави), потім держави Гуридів. У XIII столітті територія, населена пуштунами, зазнала монгольської навали, яка торкнулася переважно перських міст на півночі країни. У XIV і XV столітті династія Тимуридів взяла під контроль довколишні міста і селища, а Бабур в 1504 році захопив Кабул[28][29][30][31].
Делійський султанат і Дурранійська імперія
ред. кодБіля витоків делійського султанату стояли Гуриди — вихідці з афганської області Гор. Наприкінці XII століття Мухаммад Гурі, який зробив своєю столицею Лахор, влаштовував регулярні набіги на північний захід Індії. Його полководець Кутб-уд-Дін Айбек, що опанував Індією після перемог при Тараорі (1192) і Чанадаварі (1194), після смерті свого покровителя відокремився від Лахору і проголосив себе делійськими султаном.
Перші султани, будучи тюрками, культурно і політично тяжіли до іраномовного світу, проте третій султан, Ільтутмиш, зайняв стратегічні пункти північноіндійської рівнини і остаточно влаштувався в Делі. Після 30 років міжусобиць, що настали після його смерті в 1236 р., на престол зійшов Гійас уд-Дін балбал, якому довелося обороняти султанат від войовничих раджпутів і навали монголів.
Під кінець XIII століття Делійський султанат досяг вершини своєї могутності. Султан Ала уд-Дін Хальджі підкорив Гуджарат (бл. 1297) і Раджастхан (1301-12) і відстояв свої володіння від навали чагатаїв з Мавераннахру. Розпочате ним і його спадкоємцями просування на південь створило передумови для розпаду держави. За султана Мухаммада Туглака, який переніс столицю з Делі на Декан, армія мусульман зайшла на південь далі, ніж коли б то не було, — аж до Мадураю, де ними було засновано Мадурайський султанат[32].
Дурранійська імперія — історична держава, що включало в себе територію сучасних Афганістану, Пакистану, північно-східну частину Ірану та західну частину Індії[33]. Була заснована в Кандагарі в 1747 році полководцем Ахмад-шахом Дуррані. Однак, за його наступників імперія розпалася на ряд самостійних князівств — Пешаварське, Кабульське, Кандагарське та Гератське. Дурранійська імперія часто розглядається як попередник сучасної держави Афганістан[34].
Сучасна історія
ред. кодЄвропейський вплив
ред. кодПісля падіння імперії Дуррані і створення нової династії Баракзай, в Афганістані деякі пуштунські області вийшли з-під контролю влади, оскільки пуштуни втратили контроль над регіоном Пенджаб та Белуджистан в результаті англо-афганських воєн. Поступальне, протягом перших трьох чвертей XIX століття, просування Росії на Кавказ і Туркестан змусило Англію звернути увагу на Афганістан, в той час ще відокремлений від її індійських володінь обширною територією сикхських і синдських володінь. В міру наближення російських військ до кордонів Афганістану, військове значення Туреччини і Персії поступово падало в очах англійців, і натомість цього росло значення Афганістану, що став єдиним бар'єром, який відділяв російські володіння від кордонів Індії. Звідси думка про підпорядкування Афганістану або, принаймні, про міцний з ним союз, стала обов'язковим елементом усіх міркувань англійців, що стосувалися оборони їх індійських володінь.
Але причиною, що змусила Англію вже в 1808 році вступити у відносини з Афганістаном, була ні експансія Росії на південь, а плани Наполеона по захопленню Британської Індії. 1807 року був підписаний франко-іранський союз, що дозволяла Франції провести через Іран свої війська з метою захоплення Індії, тому Ост-Індській компанії довелося приймати відповідні дії. Позаяк Афганістан був північними воротами до Індії, було вирішено відправити туди посольство[35].
Як і в 1-у англо-афганську війну 1838–1842 років, англійці почали вторгнення в Афганістан внаслідок невдоволення його політичною орієнтацією на Росію. В 1878–1879 роках англо-індійські війська під командуванням генерал-майора Фредеріка Робертса, розгромивши у кількох селищах афганців, захопили Джелалабад, Кандагар і Кабул. Зазнавши поразки, емір Шир-Алі, залишивши владу своєму синові Мухаммед Якуб-хан куб-хану, та втік до 1878 року в російські володіння.
Наприкінці XIX і на початку XX століття британці прагнули використовувати Афганістан як буферну зону між Британською Індією та Російською імперією. У результаті довільної демаркації була створена т. зв. лінія Дюранда з метою розділити пуштунські території вздовж кордону Афганістану і Пакистану. Загальний ефект від штучно створеного кордону привів до накалюванню ситуації і до негативного ставлення з боку пуштунських племен до своїх сусідів. Ця політика Британії (розділяй і володарюй), призвела до посилення антиколоніальних настроїв у районах проживання пуштунських племен, і вони, в результаті, стали прагнути до незалежності і свободи від британського правління[36].
21 лютого 1919 року на емірський престол в Афганістані зійшов Аманулла-хан. Підтримуваний армією і радикальною партією «младоафганців», він оголосив про ліквідацію політичної залежності країни від Англії. 3 травня англо-індійська армія вторглася в країну на Хайберському, Вазиристанському і Кандагарському напрямку, у відповідь Аманулла-хан оголосив їм джихад. Але п'ятидесятитисячна афганська армія не змогла зупинити їх наступ, і вже 5 травня була змушена відмовитися від активних дій. Тільки наступного дня в Кабулі отримали ноту Великої Британії з офіційним оголошенням війни. Англійські літаки завдали бомбових ударів по Джелалабаду і Кабулу. Прикордонні афганські племена здійняли повстання проти англійців, і в цей же час в Індії посилився національно-визвольний рух. 3 червня було укладено перемир'я між англійськими і афганськими військами. 8 серпня 1919 року в Равалпінді (Британська Індія) був підписаний прелімінарний мирний договір Великої Британії з Афганістаном, згідно якого останньому надавалася незалежність у зовнішній політиці.
Під час Першої світової війни, афганський уряд зв'язався з Османською імперією і Німеччиною, через експедицію Нідермайєр -Хентінга, з метою приєднатися до Центральним державам від імені халіфа (турецький султан носив титул халіфа, тобто духовного лідера всіх мусульман) і, таким чином, брати участь у Джихаді. Однак Насрулла-хан не підтримав зусиль уряду і не став втручатися в конфлікт.
Великий візир (прем'єр-міністр) Османської імперії Касим-Бей видав фірман від імені султана перською мовою. Він був адресований «жителям Пуштуністану». У ньому було сказано, що коли англійці будуть розбиті, «Його Величність Халіф, за погодженням з союзними державами, надає гарантію незалежності для єдиної держави Пуштуністан і буде надавати всіляку підтримку йому. Я не дозволю будь-якого іноземного втручання в країні Пуштуністан». Однак зусилля не увінчалися успіхом, і афганський емір Хабибулла-хан зберіг нейтралітет Афганістану протягом всієї Першої світової війни[13].
У ході Місії Криппса в 1942 році і Урядової місії в Індію в 1946 році, афганський уряд неодноразово намагався добитися того, щоб будь-які дискусії про незалежність Індії протікали за участю його представників. Британський уряд відмовився від участі афганців у переговорах, оскільки не хотів ставити під сумнів територіальну приналежність Північно-Західної прикордонної провінції[37].
Учасники руху Худай Хідматгаран і Абдул Гаффар-хан були учасниками ненасильницької групи, натхненні особистістю Махатми Ганді. У той час як уряд Афганістану був готовиц співпрацювати з Індійським національним конгресом, пуштунське населення Британської Індії бажало повної незалежності від Індії. Коли рішення про незалежність Індії було оголошено, до нього увійшло право на проведення референдуму в Північно-Західній прикордонній провінції, оскільки вона перебувала під владою Худай Хідматгарана і підтримуваного Конгресом, уряду доктора Джаббара Хана. Жителям провінції були дані два варіанти відповіді на референдумі: вступити до складу Пакистану чи залишитися у складі Індії. Право на повну незалежність регіону не було передбачено. 21 червень 1947 року, члени руху Худай Хідматгаран та інші лідери провінції зібралися під головуванням Аміра Мохаммада Хана Банну і прийшли до висновку, що в цьому виді референдум абсолютно не прийнятний і оскільки незалежність Пуштуністану не була передбачена, вони оголосили бойкот референдуму. Коли голосування було завершено, переважна більшість жителів провінції проголосували за приєднання до Пакистану. У результаті Північно-Західна прикордонна провінція увійшла до складу Пакистану[13].
Під час радянського вторгнення в Афганістан основний опір військам СРСР надавали переважно пуштунські, формування афганців. Після виведення радянських військ з Афганістану, таліби захопили владу в країні. Однак, у 2001 році до Афганістану вторглися війська НАТО і США, внаслідок чого Талібан знову перейшов до методів партизанської війни. 14 грудня 2007року в русі стався розкол, внаслідок чого був утворений Техрік Талібан-і-Пакистан, який проголосив незалежність населеного пуштунами Вазиристану від Пакистану[38].
Створення Пакистану
ред. кодУряд Афганістану виступив проти вступу Пакистану в ООН в 1947 році, хоча через кілька місяців змінив своє рішення. 26 липня 1949 року різке погіршення афгано-пакистанських відносин призвело до ряду збройних інцидентів на лінії Дюранда. Наймасштабнішим з них став авіаудар пакистанських ВПС по одному з сіл на афганській території. Зібралася після цього інциденту Лойя-джирга (всеафганська рада) ухвалила, що Кабул не визнає «уявного кордону» між двома державами, і що всі попередні угоди по лінії Дюранда були нелегітимними[39] Проте в Пакистані положення пуштунів в суспільстві традиційно було високим. У 1950-1960-ті роки пуштуни зайняли багато вищих посад в пакистанському уряді та в збройних силах країни.
Афганські і пуштунські націоналісти не скористалися вразливістю Пакистану під час індо-пакистанського війни 1965 і індо-пакистанського війни 1971, і навіть підтримали Пакистан в цих війнах проти Індії. Крім того, якби Пакистан був приєднаний до Індії, то пуштунські націоналісти виявилися б у складнішій ситуації, оскільки їм довелося б боротися проти набагато сильнішого супротивника[40].
У 1970-х роках Пакистан і Афганістан знову опинилися в напружених відносинах, після придушення сепаратистського руху белуджів і пуштунських націоналістів під час правління Зульфікара Алі Бхутто. Пакистанський уряд вирішив вжити відповідні заходи проти пуштуністанскої політики Афганістану, підтримуючи ісламістських супротивників афганського уряду, у тому числі майбутніх лідерів моджахедів Гульбеддіна Хекматіяра і Ахмада Шаха Масуда. Це принесло помітний результат — в 1977 році афганський уряд Мухаммеда Дауда був готовий врегулювати всі невирішені питання в обмін на зняття заборони Національної народної партії на провінційну автономію для пуштунів, яка була гарантована Конституцією Пакистану, але скасована урядом Бхутто, коли вся країни була поділена на дві провінції Західний і Східний Пакистан[41].
З травня 2007 року розгорівся новий виток прикордонного конфлікту між двома країнами. Пакистанські війська вторглися на територію Афганістану і встановили на ній укріплені військові пости. Під час короткостроковій війни загинули десятки людей. Конфлікт досі не врегульовано, станом на 2011 рік сутички тривають[42].
Пуштунські регіони Пакистану
ред. кодХайбер-Пахтунхва
ред. кодВідомі прихильники незалежності Пуштуністану, Хан Абдул Валі Хан і Хан Абдул Гаффар-хан, хотіли єдиної держави для пуштунів і включення до неї Хайбер-Пахтунхву. Гаффар-хан заявив в Установчих зборах Пакистану в 1948 році, що він хоче перейменувати Північно-Західну прикордонну провінцію в Пуштуністан. За аналогією як названі інші провінції держави: Сінд, Пенджаб та інші. Рахмат Алі пропонував назвати провінцію — Афгані. Однак ця назва не змогла знайти політичну підтримку серед керівників провінції.
Найбільшою підтримкою користувався варіант перейменування ПЗПП в Пахтунхва (що перекладається як «пуштунська сторона»). Насим Валі Хан (дружина Хана Абдула Валі Хана) заявила в інтерв'ю: «Я хочу визначеності … Я хочу, щоб назва була змінена таким чином, що пуштуни були відзначені на мапі Пакистану … Назві „Пахтунхва“ понад 3000 років: назву, яка використовується Ахмедом Шах Абдалі, який сказав, що він забув все, включаючи трон Делі, але не Пахтунхва».
31 березня 2010 року пакистанська конституційна комісія погодилася перейменувати Північно-Західну прикордонну провінцію в Хайбер-Пахтунхва[43].
Зона Племен
ред. кодКонституція Пакистану регулює правові взаємовідносини в Зоні Племен, по суті дублюючи правила, які були встановлені британцями в 1901 році як Регулювання прикордонних злочинів. Юрисдикція Верховного суду Пакистану не поширюється на Зону Племен і на провінційно керовані племінні території; закони, що видаються в провінційній асамблеї Хайбер-Пахтунхва, не можуть бути застосовані до даних територій, тільки губернатор відповідної провінції і президент Пакистану можуть регулювати життя Зони Племен[44].
Пуштуни складають абсолютну більшість населення території, всього в Зоні Племен на 1998 рік проживало 3 176 331 чоловік[45].
Дебати про долю Пуштуністану
ред. кодПозиції влади Афганістану і Пакистану з проблеми Пуштуністану сильно розрізняються[46]. Так, позиція Афганістану по включенню пуштунських територій до свого складу категорично відкидається Пакистаном. Афганістан пояснює свої претензії на пакистанські пуштунські райони тим, що він був основним регіоном з проживання пуштунів починаючи з 1709 року династії Хотакі і в часи Дурранійської імперії. Згідно з історичними джерелами, афганські племена прийшли в долину Пешавар тільки після 800 року н. е., коли відбулися ісламські завоювання цієї області[47].
Угоди, наведені урядом Афганістану як доказ своїх претензій на пуштунські землі, включають Статтю 11 англо-афганського договору 1921, яка говорить: «обидві договірні сторони, не маючи претензій, використовуючи доброзичливі наміри по відношенню до племен, що проживають поряд з їх кордонами, зобов'язуються інформувати один одного про будь які майбутні військові операції, які можуть виявитися необхідними для підтримки порядку серед прикордонних племен». Додатковий лист англо-афганського договору 1921 року говорить: «В умовах проживання прикордонних племен, будь-які спірні питання повинні вирішуватися на користь уряду Афганістану. Я повідомляю вам, що британський уряд керується доброю волею по відношенню до всіх прикордонних племен і має всі наміри поводитися з ними щедро, за умови, що вони будуть утримуватися від зазіхань щодо народу Індії»[48].
Див. також
ред. код- Афгано-пакистанський бар'єр
- Пуштунізація
- Пуштунвалай
Примітки
ред. кодПосилання
ред. код- Area Populations. khyberpakhtunkhwa.gov.pk. Архів оригіналу за 8 травня 2016. Процитовано 15 грудня 2011.
|