Примусова праця в Третьому Рейху
Використання рабської та примусової праці в нацистській Німеччині (нім. zwangsarbeit) та по всій окупованій Третім Рейхом Європі під час Другої світової війни відбувалося в безпрецедентних масштабах. Це було життєво важливою частиною німецької економічної експлуатації завойованих територій і сприяло масовому знищенню населення в окупованій Європі. Німці вивезли приблизно 12 мільйонів людей з майже двадцяти європейських країн; близько двох третин прибули з Центральної та Східної Європи. Багато робітників загинуло внаслідок нелюдських умов — жорстоке поводження, недоїдання і тортури були основними причинами смерті остарбайтерів. Багато інших стали жертвами внаслідок бомбардування союзників та обстрілів протягом війни. На піку примусові робітники становили 20 % робочої сили Німеччини. За підрахунками, близько 15 мільйонів чоловіків і жінок одномоментно під час війни були примусовими робітниками.
![](http://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/d/d6/Cherkaschyna_deportation_1942.jpg)
Крім євреїв, найсуворіша політика депортації та примусової праці застосовувалася до населення Білорусі, України та Росії. До кінця війни половина населення Білорусі була вбита або вислана.
Поразка нацистської Німеччини в 1945 р. звільнила приблизно 11 млн іноземців (віднесених до категорії «переміщених осіб»), більшість з яких були примусовими робітниками та військовополоненими. У воєнний час німецькі війська привезли до Рейху 6,5 мільйонів мирних жителів на додаток до радянських військовополонених для невільної праці на заводах. Однак, у випадку громадян СРСР, повернення часто означало підозру у співпраці чи поміщення до ГУЛАГу. Загалом 5,2 мільйона іноземних робітників та військовополонених було репатрійовано до Радянського Союзу, 1,6 мільйона до Польщі, 1,5 мільйона до Франції та 900 000 до Італії, а також по 300 000 до 400 000 у Югославію, Чехословаччину, Нідерланди, Угорщину та Бельгію[1][2][3][4][5][6][7].
Вивезення на роботу до Німеччини
Перші українці потрапили на примусові роботи до Австрії [8] влітку 1939 року, після окупації угорськими військами Закарпаття. У вересні 1939 року українці з Галичини — полонені військовослужбовці польської армії також потрапили на роботи до Третього Рейху. Добровільно цивільні робітники з дистрикту Галичина почали виїжджати до Німеччини влітку 1941 року.
![](http://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/thumb/8/8c/Bundesarchiv_Bild_146-1994-040-15A%2C_Ausl%C3%A4ndische_Arbeitskr%C3%A4fte_im_III._Reich.jpg/200px-Bundesarchiv_Bild_146-1994-040-15A%2C_Ausl%C3%A4ndische_Arbeitskr%C3%A4fte_im_III._Reich.jpg)
На території УРСР вивезення робітників розпочалося від квітня 1942 року й тривало до остаточного визволення від загарбників. Для набору робітників переважно застосовувалися облави, вивезення всього населення з окремих населених пунктів, покарання за неявку на збірні пункти як за саботаж. Незначна частина працівників виїхала добровільно, можливо — умовно добровільно, бо з боку німецької окупаційної влади застосовувалися різні методи тиску.
![](http://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/thumb/1/1b/Bundesarchiv_Bild_146-1994-040-19A%2C_Ostarbeiterlager%2C_Hochzeit.jpg/200px-Bundesarchiv_Bild_146-1994-040-19A%2C_Ostarbeiterlager%2C_Hochzeit.jpg)
Під час наступу Червоної армії (1943—1944) частина населення з українських земель з різних причин також виїхала до Німеччини і працювала там до її повної поразки.
З України було примусово вивезено понад 2,4 млн осіб, переважно молодь.
Примусові роботи на окупованих німцями українських землях
Значна частина населення перебувала в таборах і гетто на окупованих українських територіях [9].
Умови роботи та побуту
Післявоєнна доля робітників
Більшість остарбайтерів-українців по закінченні війни потрапили до таборів для переміщених осіб в західних Зонах окупації. Згідно з угодами, підписаними на Кримській та Потсдамській конференціях, репатріація була обов’язковою для осіб, що були громадянами СРСР до 1939 року. Остарбайтери-репатріанти проходили перевірку й фільтрацію у таборах і збірно-пересильних пунктах Наркомату оборони та фільтраційних пунктах НКВС СРСР. Близько 58% їх отримали змогу повернутися до попереднього місця проживання, 19% осіб мобілізували до Червоної армії, 14% — на примусові роботи до трудових батальйонів, 6,5% було заарештовано, 2% працювали в збірних таборах. Тим, хто повернувся до СРСР, довелося пройти перевірку органів НКВС, на них заводилися фільтраційні справи.
Примітки
Посилання
- Інформаційні матеріали до 75-тих роковин від початку вивезення населення України на примусовіроботи в Німеччину.— Український Інститут національної пам'яті [Архівовано 12 жовтня 2019 у Wayback Machine.]
- Віта Лахно. Агітація добровольців на роботи до третього рейху: реалії полтавщини (2013) [Архівовано 24 лютого 2016 у Wayback Machine.]
- Тетяна Пастушенко. Українські примусові робітники в Райху: скільки їх було? (2013) [Архівовано 8 лютого 2017 у Wayback Machine.]
- Український Національний Фонд "Взаєморозуміння і Примирення"
- До 70-х роковин початку насильного вивезення мирного населення з території окупованої України на примусові роботи в роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 [Архівовано 22 лютого 2014 у Wayback Machine.] — документи на офіційному вебпортал Державної архівної служби України
- Тетяна Пастушенко. Українці на примусових роботах у Третьому райху. Скільки їх було?— Historians.in.ua, 07 травня 2012 [Архівовано 8 лютого 2017 у Wayback Machine.]
Див. також
![]() | Це незавершена стаття про Другу світову війну. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |