Ковжун Павло Максимович

Павло Ковжун Народився 3 жовтня 1896 року в селі Костюшках на Волині. Батько його, Максим, був лікарем (помер 1919 року), мати — Марія з Пеньковських^[4].

Професійні обов'язки батька зв'язали дитячі роки Павла з Білою Церквою, а хлопчачі і молодечі з Ак Мечетом у Криму. Там же почав Павло свою шкільну освіту, яку закінчив 1914 року на малярському відділі художнього училища в Києві^[4].

Першими учителями Ковжуна-маляра були: Григорій Дядченко, Микола Пимоненко, Іван Макушенко, Ганна Крюгер-Прахова, Іван Селезньов і Олександр Мурашко. Разом з ними на Ковжуна впливали такі його товариші: Охрім Судомора, Крижанівський, Роберт Лісовський, Василь Семенко та Іван Кавалерідзе. Крім цього понад мистецьким Києвом ширяли імена петербурзьких знаменитостей, як: Білібін, Реріх і Нарбут. Поза школою, в якій покутували ще останні відгомони сецесії й малярського «народництва», передискутовувалися проблеми модного в передвоєнних роках футуризму^[5].

Восени 1913 року (за іншими даними в лютому 1914-го^[6]) Ковжун разом з братами Василем та Михайлем Семенками створили перший футуристичний мистецький гурток «Кверо»^[7]. У стилі футуризму були перші графічні праці Ковжуна, опубліковані в 2-му збірнику Гуртка (Місто, Вулиця, Танго і Пейсаж)^[8].

Вимоги мистецького оформлення тогочасної української книжки й журналу в Києві викликали в нього зацікавлення бароковою добою української графіки. В дусі прогомонілої сецесії скомпонував Ковжун першу свою книжкову обгортку для Винниченкового «Хведька Халамидника», в дусі змодернізованого українського бароко стилізував заставки, ініціали й кінцівки для цілої низки київських журналів, як «Огні», «Маяк», «Дзвін» і «Сяйво». Бароко, сецесія й футуризм довго змагаються в графічній творчості молодого Ковжуна, поки зустріч з Нарбутом не прикувала його на довший час до переможного поїзду «нарбутизму»^[9].

Перший публічний виступ на Українській Виставі Картин у Полтаві здобув Ковжунові умовне признання з уст Дмитра Антоновича, другий, на 3-й виставці картин мистців-киян був його блискучою перемогою. П'ятнадцять виставлених тоді графічних робіт Ковжуна закуплено до кращих київських збірок, а вся преса була переповнена похвалами для молодого мистця^[9].

Мобілізація на Першу світову війну заскочила Ковжуна в Криму^[4]. Закінчив 6-місячний курс 2-ї школи прапорщиків південно-західного фронту в Житомирі^[10]. 1915 року опинився на Румунському фронті^[4]. Був двічі поранений^[11]. Вибираючись на фронт познайомився з ріднею своєї майбутньої дружини Тамари Ковалевської.^[12]

На фронті, здебільша в перших бойових лініях, пробув Ковжун до Жовтневого перевороту й розвалу царської армії. Наприкінці війни редагував газету «Козацька думка» (орган 26-го Українського корпусу)^[11] у Могилеві^[13].

Війна, мобілізація, побут на фронті, а відтак пропагандивна праця в українських частинах царської армії, не ослабили в Ковжуна зацікавлення для мистецтва ні на хвилину. Як тільки опинився в Києві (в 1917 р.), поруч з обов'язками старшини, сповняє обов'язки маляра-графіка й мистця-організатора^[14].

1918 року працював у Інформаційному бюро Сірої дивізії^[11]. Брав участь у бойових діях проти Першої радянської української дивізії та червоноармійців на півночі Правобережної України. У квітні 1919 був учасником боїв на польському фронті.

Ковжунові, що ознайомився на фронті з тайнами друкарсько-видавничої справи, припала роль видавничо-графічного оформлювання книг та журналів. Одночасно Ковжун пробує скористати з побуту й праці Нарбута в Києві. Записується в його майстерню при новозаснованій Академії Мистецтв, але скористати з професорської допомоги Нарбута йому таки не доводиться. Обов'язки старшини відривають його від справ мистецтва й нарешті примушують до еміграції поза Збруч^[14].

Після поразки Армії УНР перебував у таборі в Пикуличах^[11].

Працював у Перемишлі в мистецькій майстерні, яку організував колишній командир Сірої дивізії Борис Палій-Неїло^[11].

Восени 1921 року Ковжун разом з сім'єю оселився у Львові^[15] на Знесінні^[16].

Першим з головніших етапів праці Ковжуна для мистецької культури Галичини був літературно-мистецький місячник «Митуса», якого чотири зшитки появилися продовж січня—квітня 1922 р. Поруч Романа Купчинського й Василя Бобинського, був Ковжун членом його редакційної колегії; йому теж слід приписати заслугу доволі небуденного типографічного оформлення видавництва^[17].

З черги ілюструє Ковжун . сатирично-гумористичний журнал «Будяк», робить обгортки та заставки для видань «Червоної Калини» й «Просвіти», але найвищого рівня свого технічного уміння й творчої інвенції досягає в цілому циклю обгорток для перевидаваних Ф. Федорцевим творів Івана Франка^[17].

1922 року^[18] за активної співучасті Ковжуна повстав у Львові «Гурток діячів українського мистецтва». Головою його вибрано Петра Холодного, а Ковжун, як член Виділу, був найактивнішим його членом і співучасником усіх його імпрез^[17].

Першою з них була виставка, організована в червні 1922 року. Ковжун був у її журі, а також представив на ній свої твори^[19].

Спочатку пробував заробляти на життя копіями з найпопулярніших картин^[16]. У 1922-1924 роках Федь Федорців здійснив перевидання творів Івана Франка, для якого Ковжун виконав графічний дизайн 7 обкладинок у стилі ар деко. Також Ковжун виконав обкладинки до чотирьох випусків Франкових казок, що вийшли друком у той самий час^[15].

Але й успіх книжкових та журнальних обкладинок не міг забезпечити прожитку, тому доводилось «доробляти» малюванням церков^[16].

1928 року об'єднався з Михайлом Осінчуком у малярську спілку. Разом вони створили 12 (за іншими даними 20)^[11] поліхромій в українському візантійському стилі^{[джерело?]} в церквах: Покрови Пресвятої Богородиці в Гримайлові (влітку 1928), Пресвятої Трійці в Озерні (1929), апостолів Петра і Павла у Сокалі (1929—1933), Архистратига Михаїла в Зашкові, Різдва Пречистої Діви Марії у Долині (1931), Різдва Пречистої Діви Марії в Миклашеві (1932), Наконечне (1937), Архистратига Михаїла в Калуші (1938), Святого Іллі в Стоянові (1934)^[16][11] та мистецьких монографій.

1931 року^[20] зароблені розписом церков кошти дозволили митцям вирушити в подорож Італією та Францією^[11].

В 1937 р. відбув Ковжун поїздку до Берліна, де в Українському Науковому Інституті прочитав серію викладів про українське мистецтво, виданих пізніш друкованим конспектом, що досі залишається може єдиною спробою класифікації сучасного українського мистецтва^[21].

У Берліні перебував мистець уже хворий, з докучливою шлунковою недугою, що сильно дезорганізувала його мистецьку працю. Ця недуга й була причиною загального фізичного ослаблення, що стало пізніш вирішальним у критичних днях 13—15 травня 1939 р., коли то організм був безсильний реагувати на гостре запалення легенів і привів до катастрофи^[22].

Поховали Павла Ковжуна у Львові в середу дня 17 травня 1939 р., на 51-му полі Личаківського кладовища^[22].

У другій виставці «Гуртка», що відбулася в травні 1923 року, взяв Ковжун ще живішу участь, як у попередній, виставляючи свої олійні етюди, оригінали книжкових обгорток, видавничих марок, заставок та карикатур. Кількість і якість його графічних експонатів не залишала вже найменшого сумніву про керівну роль Ковжуна в графічному оформленні українського друку^[23].

У третій (1924) та четвертій (1927) виставках «Гуртка» Ковжун уже участи не брав. В лоні «Гуртка» почалася криза — частина його членів-основників станула збоку, частина залишилася на старих позиціях, а частина висунула гасло перебудови нашого мистецького життя на нових, західно-європейських засадах. Провідником тих останніх був Ковжун^[24].

Та поки його гасло можна було зреалізувати, Ковжун не покладав рук, при чому вже відтоді помітна в нього характеристична переміна: Графічне перо й малярський пензель чимраз рідше служать йому до праці над власним самовдосконаленням. Здебільша користується він ними для заробітку, а майже всю свою енергію та інвенцію повертає на організацію мистецького життя і пропаганду українського мистецтва^[24].

Очевидно, від першого свого виступу на галицькому ґрунті до останніх днів життя Ковжун остає на першому пляні, як безконкуренційний мистець книжки й такий же маляр-декоратор, але все, що він у тому напрямі дає, повстає якось між іншими, твориться на маргінесі мистецької організації й пропаганди, що від занепаду «Гуртка» та народження АНУМ-у захопило його цілого. Його Графічний дорібок, помножуваний наче автоматично з року на рік, здобуває стільки питомого тягару, що навіть без його особливих заходів і ініціативи здобуває перше місце в цілій низці виставок, організованих у краю і закордоном^[25].

Так було з участю експонатів Ковжуна на графічних виставах у Празі (1924), Брюсселі (1927), Лос-Анджелес (1931), в Берліні (1933) і Римі (1938)^[26].

В міжчасі здобувся Ковжун на дві монументальні публікації, в яких його графічний талант заблис усіми веселковими барвами. Перша — це збірка його графік, друга — це «Екслібріс», найвибагливіша з українських книг двох останніх десятиліть^[27].

«Графіки» появилися в 1924 р., себто приблизно в десятиліття першого публічного виступу Ковжуна. З того часу проминуло нових п'ятнадцять літ. Та хоч тих п'ятнадцять років збагатили скарбницю Ковжунового графічного надбання кількакратно, то суттєво й формально не вийшло воно надто далеко поза раз накреслені межі. Кубізм і бароко, експресіонізм і конструктивізм, раз читка <і ядерна, то знов нервозна і розхристана лінія, при заєдно незрівняній фінезії графічної каліграфії — оце характеристичні елементи графіки Ковжуна, як цілости^[28].

Одною з ділянок графічної тематики Ковжуна став екслібріс. Монументом цього шляхетного Ковжунового змагання був його «Екслібріс» (1932 р.). Громадянство, що про його бібліофільство можна говорити тільки з гіркою усмішкою на устах, діждалося репрезентаційного і люксусового видання, що перед здивованими чужинцями свідчило про «розцвіт» нашого бібліофільства, а графічну культуру української книжки, з одного маху, підтягло до європейського рівня. Об'єктивно дивлячись на справу, зродила цей збірник не пекуча необхідність, але амбіція… Ковжуна, який вірив у те; що поставивши громадянство перед доконаний факт, втягне його в орбіту мистецьких зацікавлень та естетичних переживань, з якими нерозривно зв'язана культура книжки і друку сучасної Европи. Доречі, «Екслібріс» не стався зворотним пунктом у нашому книголюбстві, але на фронті нашої мистецької репрезентації і пропаганди серед чужинців зайняв одно з чолових місць. А про це в першу чергу Ковжунові й ішло…^[29]

Для тієї ж мети організував Ковжун участь українських екслібристів у Виставі Словянського Екслібрісу у Львові (1930). Низка експонатів, як з совєтської України, так і з Галичини, вдаряв своєю новочасною культурою і фінезією. З галицьких графіків визначався перш-за-все П. Ковжун, що в тій ділянці виявив себе мистцем дуже високої міри". Не меншою радістю сповнила серце Ковжуна ціла бібліотека рецензій на українську графічну виставу в Берліні (1933) і то не тільки тому, що одним з чолових героїв тої вистави був сам Ковжун. його радував успіх української Графіки, для якої він пожертвував львину частину часу, енергії й інвенції, що були йому так дуже потрібні для власної творчости^[30].

1930 року влаштував Ковжун посмертну виставу свого приятеля Василя Крижанівського, а 1931-го разом з іншими мистцями остаточно оформив Асоціацію незалежних українських мистців, яка того самого року виступила перед громадянством із своєю 1-ю виставкою^[31].

Характер першої виставки АНУМ-у, в якій поруч українських мистців з краю і закордону взяли участь провідні представники сучасного мистецтва Франції, Італії та Бельгії, мав свою вимову. «Нашою метою було зібрати перш-за-все твори чужинних мистців, що належать до того самого покоління і що змагаються з тими самими проблемами». Так писав у передмові до каталогу Святослав Гординський. Гординський, що разом з Ковжуном, до-решти перетравивши елементи українського бароко та народницького етнографізму, повернув колесо українського мистецтва в бік сучасної Європи^[31].

Ковжун помістив в катальоґу першої Анумівської вистави заголовки п'ятьох своїх експонатів. На виставі не було ніодного з тих експонатів. Як потім виявилося, Ковжун, за чужими справами, не вспів приготовити власних експонатів. Це загрозливе для Ковжуна явище повторювалося і підчас чергових вистав^[32].

Друга з черги вистава АНУМ-у була присвячена графіці (1932). Її організація, а в першу чергу об'ємистий, обильно ілюстрований каталог, це заслуга і досягнення Ковжуна. Між іншими вперше на цій виставці познайомилося галицьке громадянство з оригінальними графіками Нарбута^[32].

Третя виставка була присвячена Олені Кульчицькій, що в той час (1933), святкувала 25-літній ювілей своєї творчости. Крім каталогу вийшла тоді в серії Анумівських видань прегарно ілюстрована й типографічно оформлена монографія мисткині^[33].

1934 року відбулась 5-та виставка АНУМу, яка була збірною презентацією праць Лева Ґеца^[34], а на переломі 1934/1935 років шоста виставка АНУМу, до каталогу якої Ковжун написав вступ, оформив каталог і саму виставку, але участи в ній не взяв^[35].

В липні 1935 року відбулася індивідуальна виставка Миколи Глущенка. Ковжун знову був ініціятором і аранжером виставки, як теж редактором каталогу, у передмові до якого дав вичерпний вибір голосів критики про творчість Глущенка^[35].

В осьмій Анумівській виставі приняв Ковжун участь уже не тільки, як її ініціатор та аранжер. Вистава була присвячена Митрополитові Шептицькому і Ковжун обіслав її шістьома експонатами^[35].

З черги відбулася вистава О. Грищенка (1938). Всю її спровадив до Львова і змонтував Ковжун, що теж зладив катальог і вичерпний вступ до нього. Він завжди мріяв про те, щоб познайомити львівську публику з творчістю наших передових «парижан». На жаль, з цілого- задуманого циклю їхніх вистав удалося Ковжунові зааранжувати всього дві: Глущенка й Грищенка. В найближчій черзі мав піти Андрієнко, та на це вже забракло йому… життя^[35].

Дві останні Анумівські- вистави — самоуків (1938) і Лас-овськогО (1939), відбулися наче поза межами безпосереднього зацікавлення і співучасте, хоча за щирою апробатою- і моральною підтримкою Ковжуна. Непомітно для постороннього ока, але неменше вперто й послідовно наближалася катастрофа^[36].

Ковжун наче перемінив, чи розщепив на двоє свою професію. Малярем і графіком залишився майже виключно для хліба, з тим більшою пасією схопивши за перо мистецького пропагандиста, публіциста й монографа. Писати почав Ковжун майже одночасно з малюванням і графікою. Та до якогось часу було це тільки побічне і припадкове його заняття. Чи писав мистецьку хроніку в близьких собі часописах, чи зраджував таємниці своєї мистецької творчости, все те мало характер маргінесовий, незагрозливий для нього, як маляра й графіка^[37].

Та вже передмови до більшости каталоґів Анумівських вистав, як теж чимраз частіші енунціяції в пресі починають міняти ситуацію. Змінилася вона засадничо, коли Ковжун зорганізував і сам почав редагувати орган АНУіМ-у — «Мистецтво» (1932—1936). Більшість статей у ньому й уся редакційна, як теж типографічно-технічна робота належить до Ковжуна^[38]. Загалом до кінця 1936 року вийшло 6 номерів «Мистецтва»^[39]. Ковжунові належиться теж заслуга оформлення і ведення циклю монографій українських мистців, з-поміж яких сам або до спілки з кимсь написав монографії Сахновської, Глущенка, Грищенка й Ґеца. Та мало того. З мистецтвознавчими, інформаційними, чи теоретично-пропаґандивними працями Ковжуна, продукованими масово і систематично, ми стрічаємося не тільки в «Ділі» і "Назустріч?1, але й у "Польсько-українському Бюлетені'1 та в львівській «Жінці», де він виступає під іменем і прізвищем своєї матері — Марії Пеньковської^[38].

В 1937 р., підчас свойого побуту в Берліні, виголошує Ковжун у Науковому Інституті цикль викладів, що опубліковані дали повний конспект сучасного українського мистецтва. Ковжун публікує свої мистецтвознавчі праці скрізь і ще на кілька днів перед смертю заносить до «Діла» полемічну статтейку «Дещо про походження Ю. Коссака», що появилася вже по смерті автора…^[40]

Поруч з малярством займався Ковжун публіцистикою, був активний у громадському й політичному житті, при чому як організатор і звязковий у мистецькому світі поклав просто неоцінені заслуги. З терпеливістю і консеквенцією, з якою цизелював свої графічні праці, писав він і експедіював листи в усі сторони світа, де тільки бачив можливість досягти чогось у користь українського мистецтва. Був час, коли Ковжун майже всеціло віддав себе мистецтвознавству, при чому недостатки теоретичного підготовлення надолужував ентузіязмом і тонким розумінням мистецьких цінностей, що випливали з його пристрасно-безпосереднього відношення до мистецтва^[41].

Його олійні картини й ґваші, мальовані не для прожитку, належать правда до рідкостей, але й тому вони непомірно цінні, як автентичні документи його малярського світосприймання^[42].

Віддавав перевагу книжковій графіці (обкладинки, екслібриси, видавничі знаки, плакати, ініціали, карикатури).

Обкладинки до книг (твори Івана Франка, ілюстрації до альманаху «Сонцецвіт», видання Антона Крушельницького), екслібриси, промислова графіка, розписи; нариси про Миколи Глущенка, Льва Ґеца.

Автор статей на мистецькі теми й про діячів культури. Учасник багатьох виставок (Прага, Брюссель, Варшава, Берлін, Рим, Неаполь). Редактор журналів «Митуса» та «Мистецтво». У 1930-х роках в Українському науковому інституті (Берлін) прочитав цикл лекцій з історії українського мистецтва.

Помер 15 травня 1939 року у Львові. Похований на 21 полі Личаківського цвинтаря.