Домажир

Село вперше згадується в літописі за 1240 рік.^[1] Боярин Лазар Домажирич, селянського походження, відігравав важливу роль у житті Галицького князівства, зокрема, разом з Івором Милобожичем, був співвласником Коломиї. Давньоруські городища виявлені на південний схід від села, на лівому березі струмка, а також в урочищі Болото над ставком. Після захоплення Галичини польсько-угорськими феодалами, Домажир залишився локальним центром релігійно-культурного життя. Про це свідчать царські ворота пишного оздоблення виконані у кінці XV- половині XVI столітті. Разом з царськими воротами з Волі Добрростанської є одними із двох найстарших збережених в Україні. Їх характерною рисою є зображення в верхньому ряду сюжету причастя апостолів замість Благовіщення.^[2]
Власником села в другій половині XVIII століття був канівський староста, син белзького воєводи Микола Василь Потоцький. У 1768 році він видав привілей, зареєстрований у Львові; у документі йдеться про виділення коштів для УГКЦ, які були забезпечені, в тому числі, на його селі Домажирі.^[3]

У 2017 році неподалік села у межах природного заповідника «Розточчя» відкрили ведмежий притулок «Домажир», в якому проходять реабілітацію близько десятка ведмедів, яких врятували від жорстокого утримування із притравлювальних станцій, пересувних зоопарків, цирків, готелів і ресторанів^[4].

• 
  Церква Собору Пресвятої Богородиці (УГКЦ)
• 
  Царські ворота з Домажиру, XV-XVI ст., одні з найстарших в Україні

Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 663 особи, з яких 312 чоловіків та 351 жінка.^[5]

За переписом населення України 2001 року в селі мешкало 709 осіб.^[6]

Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року:^[7]