Деражня

Деражня заснована у 1431 році.

У 1469 році належала Яну Одровонжу. В XVI ст. Деражня входила до королівщин, що належали Барському староству.

В турецьких документах 1542 року зазначено, що Деражня — це маленьке козацьке поселення. В 1552 році тут жило лише 11 людей, четверо з яких загинуло від епідемії.

9 квітня 1614 року^[2] містечко отримало Магдебурзьке право на прохання старости Жолкевського. 1664 року була подарована колишньому гетьманові Івану Виговському^[3].

Приблизно тоді ж, у першій половині XVII століття, у Деражні було збудовано фортецю, яка, імовірно, була земляною^[4]. На самому початку повстання 1648 року Деражня була захоплена козаками Богдана Хмельницького. У 1672 році перейшла під владу Туреччини. В 1682 році війська польського гетьмана Яна Собеського перехопили Деражню від турків.

Протягом XVIII i XIX століття Деражнею володіли різні польські пани. В першій половині XVIII ст. Деражнею володів ксьондз Антоній Любомирський. Він сприяв будівництву тут першого дерев'яного костелу.

Юзеф Пуласький купив маєток Деражня у 1751 році в Михайла Сапеги.^[5] З 1761 по 1776 рік це була власність коронного писаря Пйотра Ожаровського. Десь у 1750 році у містечку з'явилися євреї і була побудована синагога. 1776 чи 1777 року Ожаровський відступив право на маєток в Деражні коронному підскарбію графу Адаму Понінському^[6].

1793 року після другого поділу Речі Посполитої Деражня відійшла до Летичівського повіту Подільської губернії в складі Російської імперії. Відомий банкір Петро Ферґуссон Теппер^[pl] в грудні 1779 року придбав маєток у містечку разом з іншими (в селах Нова Гута, Майдан Старий, Майдан Гутнянський, Майдан Новий, Криничне, Нижнє, Кальна Деражня, Слобідка, Гута Стара, Шарки, Карачинці Волоські, Карачинці Пилипоські) за 1600000 злотих польських у Адама Понінського. Він володів маєтком у Деражні до свого банкрутства^[pl] у 1793 році. Інші власники: Климентій Берном у 1803, граф Міхал Чацький^[6] у 1807 році. Пани Мошинські володіли містечком і навколишніми селами з 1820 по 1844 рік.

У 30-х роках XIX століття збіднілий штетл став одним із центрів діяльності Устима Кармалюка. До його загону, окрім українських селян, масово зголошувалися євреї, чого раніше в історії не траплялось. На відміну від попередніх селян-бунтівників, люди Кармалюка не вбачали в євреях своїх ворогів, але були партнерами. Незадовго до того, як Кармалюк був зраджений і застрелений, він пограбував маєток пані Папінської. Сенатська комісія по боротьбі з організованою злочинністю вирішила, що всі втрати Папінської (4000 рублів банкнотами, 400 срібних і 1600 золотих рублів та 11000 рублів за викрадений товар) мусять компенсувати деражнянські євреї. Вперше влада покарала цілий кагал, оскільки «Вся Деражня — це місто злочинців та дезертирів». Для виплати компенсації гроші збирались євреями з кількох губерній. Загалом тоді перед судом повстали від 205 до 305 євреїв та близько 400 селян^[7].

В 1844 році Деражню придбав Станіслав Раціборовський. Він і його нащадки були останніми володарями містечка. Наприкінці 1860-х років почалося будівництво залізниці, що значно сприяло економічному розвитку Деражні. Населення зросло з 1201 людей у 1873 році до 6118 людей у 1897 році, коли до Деражні дійшла залізнична колія і було збудовано залізничну станцію. Єврейське населення становило на той час 5230 людей. Словами героя розповіді Шолом-Алейхема «Німець»

Сам я, як ви вже чули, деражнянський, тобто з Деражні. Це — маленьке містечко у Подільській губернії, зовсім маленьке містечко, хоч тепер Деражня вже нібито місто, із залізницею, станцією, вокзалом… Коли Деражня стала станцією, нам заздрила ціла округа. Та й справді, — це ж вам неабищо! Всі були певні, що тепер почнеться щасливе життя, будуть заробітки, золото загрібатимуть повними жменями. Одно слово, всі розбагатіють!.. Поз'їжджалися з усіх сіл до нашого міста. Люди перебудовували будинки, ставили нові крамниці. Таксу на м'ясо підвищили. Почали вже подумувати про те, щоб запросити нового різника, збудувати нову синагогу та поширити старе кладовище — одно слово, у нас стало весело. Та й що тут дивного? Залізниця, станція, вокзал! Візники спочатку, правда, трохи бунтували, були дуже невдоволені з усієї цієї витівки, але хто їх питає? Проклали рейки, привезли вагони, поставили вокзал, повісили дзвінок, прибили дощечку: «Станція Деражня» — і, як то кажуть, не трать, куме, сили…

Під час Першої світової війні Деражня була вузлом постачання на фронт, коли ешелони проходили станцію кожних 15 хвилин.

Після жовтневого перевороту у Росії 1917 року Деражню не обминула громадянська війна, єврейські погроми, колективізація 1920-х, штучний Голодомор 1930-х. Під час Української революції 29 липня 1919 р. силами Сьомої Львівської бригади ІІ-го Корпусу УГА місто було звільнене від більшовиків^[8]. На початку серпня 1919 року силами тієї ж бригади спільно з повстанцями полковника Висоцького Деражня вчергове була визволена від російсько-більшовицьких окупантів (також Летичів). У місті деякий час влітку 1919 року розташовувалась Ставка Начальної Команди Української Галицької армії^[9].

4 (ймовірніша дата) чи 5 квітня 1920 року більшовицька авіація скинула дві бомби на залізничну станцію в Деражні, проте вони не заподіяли жодної шкоди. У відповідь на бомбардування Деражні та Проскурова з літака 6-ї армії^[pl] Війська Польського 5 квітня було скинуто п'ять бомб на залізничну станцію в Жмеринці, де перебували більшовики: 4 вибухнули на коліях, а одна пошкодила паровозовню^[10].

16 листопада 1920 року частини Армії УНР після запеклих боїв з більшовиками здобули Деражню.

Постановою ВУЦВК 10 грудня 1924 року Деражню віднесено до категорії містечок^[11].

Під час організованого радянською владою Голодомору 1932—1933 років померло щонайменше 62 жителі міста^[12].

49-й гірський корпус 17-тої армії групи армій «Південь» зайняв Деражню 11 липня 1941 року^[13]. Під час окупації Деражня адміністративно була центром Деражнянського району Летичівського ґебіту генеральної округи Волинь-Поділля Райхскомісаріату Україна^[14].

Бургомістром Деражні був Володимир Ясінський, член ОУН (мельниківці) під псевдо «Чорнота»^[15].

Під час окупації в Деражні розташовувалось єврейське гетто. 20 вересня 1942 року німецька оперативна команда розстріляла все єврейське населення містечка, а також осіле ромське населення селища Вовковинців — в сумі майже 4000 осіб. Ромів у цьому числі було до 450^[16]. 135 жителів Деражні були вивезені на примусові роботи до Німеччини^[13].

25 березня 1944 року Деражню зайняла 18-та армія 1-го Українського фронту. Під німецькою окупацією Деражня перебувала 988 днів^[13].

Деражні надано статус міста в 1987 році.

З 24 серпня 1991 року Деражня перебуває в складі незалежної України.

На початку грудня 2001 року на станції відкрито музей Південно-Західної залізниці та Бориса Степановича Олійника, який 19 років очолював столичну магістраль та був першим головою Укрзалізниці. В експозиції музею показаний розвиток залізничного транспорту від часу його зародження досі, історія станції (особливо в XX столітті), а також створений меморіальний куточок Б. С. Олійника.

28 грудня 2014 року владика Антоній, митрополит Хмельницький і Кам'янець-Подільський, у Деражні освятив новий храм^[17].

Населення Деражні — 10 346 мешканців за даними перепису 2001 року.

Розподіл населення за національністю за даними перепису 2001 року^[18]:

Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року^[19][20]:

• церква святого Володимира Великого (2007, УГКЦ)

У Деражні частково збереглася забудова XIX — початку XX ст., серед якої 9 споруд визнані пам'ятками архітектури місцевого значення. Зокрема, привертають увагу особняк Раціборовського XIX ст. (нині — районна лікарня), особняк адвоката Гершгоріна^[21] початку XX ст. (у радянські роки — школа, будинок школяра), прибутковий будинок 1912 р.^[22].

• Деражнянський (гідрологічна пам'ятка природи)

• ПрАТ «Деражнянський молочний завод» (ТМ «Здоровий світ»)
• Деражнянський плодоконсервний завод (ТМ «Декос»)
• Завод сухих сніданків ТОВ «Санні Фуд» (ТМ «Санні Фуд»)

• Андріюк Євген Олександрович — солдат Збройних сил, учасник російсько-української війни, зник безвісти під Іловайськом при виході з оточення.
• Гейсун Ігор Володимирович (1978—2014) — старший лейтенант міліції, військовослужбовець Національної гвардії України. Учасник російсько-української війни.
• Гулько Василь Сергійович (1959) — український диригент.
• Дроздовський Левко Антонович — генеральний хорунжий Армії Української Держави^[23].
• Зубков Іван Іванович — старший лейтенант Збройних сил, учасник російсько-української війни, Герой України^[24].
• Каракула Віталій Олександрович — солдат Збройних сил, учасник російсько-української війни.
• Пам'ятничний Юрій Вікторович — молодший сержант Збройних сил, учасник російсько-української війни.
• Роуз Песотта (народжена Райхель Пейсоти) 1896—1965 — американська анархістка та феміністка^[25].
• Соломчук Володимир Володимирович  (1992—2014)—старший солдат Збройних сил, учасник російсько-української війни, загинув у боях за Щастя.
• Яглінський Ігор Станіславович — заступник директора ТОВ «Деражнянський молочний завод», кавалер ордена «За заслуги»^[26].
• Аранович Семен Давидович (1934—1996) — радянський та російський кінорежисер і сценарист документального та художнього кіно.

• Р. В. Маньковська. Деражня [Архівовано 9 червня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — С. 339. — ISBN 966-00-0405-2.
• М. В. Нікітюк. Деражня [Архівовано 10 червня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001­–2023. — ISBN 966-02-2074-X.

• Облікова картка Верховної ради м. Деражня^{[недоступне посилання з липня 2019]}
• Деражнянська міська рада http://der.org.ua/ [Архівовано 18 лютого 2017 у Wayback Machine.]
• З історії міста Деражні — місто Деражня (неофіційний сайт) [Архівовано 4 квітня 2008 у Wayback Machine.]
• Прогноз погоди в м. Деражня [Архівовано 13 березня 2008 у Wayback Machine.]
• Деражня — «мала столиця євреїв» [Архівовано 22 грудня 2007 у Wayback Machine.]
• Єсюнін С., Кохановський О. Історичні пам'ятки Деражнянщини: наук.-краєзн. видання. — Хмельницький, 2009. — 48 с.
• Е. Сицинский. Труды епархиального историко-статистического комитета. Приходы и церкви Подольской епархии. Вып. 9 (1901 р.)(рос.)

• Derażnia (1), mko w pow. latyczowskim // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego. — Warszawa : Druk «Wieku», 1880. — Т. I. — S. 958. (пол.).— S. 958—959. (пол.)