Грінченко Микола Олексійович

Народився 21 квітня (3 травня) 1888(18880503) року^[4] в Києві в сім'ї робітника заводу «Арсенал». Батько Миколи був музично обдарованою людиною, співав у хорі Київської опери, згодом став її хормейстером.

Початкову музичну освіту (хоровий спів, диригування, фортепіано) хлопець здобув у Придворній співацькій капелі в Санкт-Петербурзі, де навчався у 1897—1901 роках. Повернувшись до Києва, закінчив реальне училище, а 1912 року — музичне училище Російського музичного товариства. Першу наукову працю — «Українська музика та її представники» (рос. «Украинская музыка и ее представители») — Микола Грінченко опублікував у 1908—1909 роках у Тамбові (нині місто в Російській Федерації) в журналі «Баян».

Закінчив один курс історико-філологічного факультету Київського державного українського університету. У 1918—1921 роках навчався на історико-філологічному факультеті Кам'янець-Подільського державного українського університету (дійсний студент від 25 листопада 1918 року)^[5]. Під керівництвом В'ячеслава Претра (відомого тоді вченого, зокрема, в галузі первісних музичних культур) написав дипломну роботу. Від 1921 року був лектором історії музики в Кам'янець-Подільському інституті народної освіти, створеному на заміну університету. Тут уперше розробив і почав читати курс історії української музики.

У 1922—1934 роках був викладачем історії музики й народної творчості Музично-драматичного інституту імені Миколи Лисенка в Києві (у 1925—1928 роках був його ректором). Грінченко читав усі музично-історичні курси, що стосувались української, російської, західноєвропейської музики, вперше почав викладати тут курси історії опери, музичної критики, наукознавчі курси: музичної історіографії (за висловом Грінченка, «історії історії музики») та історії української музичної фольклористики. Завдяки педагогічній діяльності Миколи Олексійовича надбанням інститутських музично-історичних курсів стала низка прогресивних здобутків тогочасного українського та західноєвропейського музикознавства. В атмосфері посилення позицій Асоціації пролетарських музикантів України в українській музичній культурі Грінченко 1928 року залишив посаду ректора, а по суті — був звільнений, й до 1934 року працював в інституті проректором з навчальної роботи.

1933 року був заарештований на три місяці разом зі своїм родичем, українським поетом та науковцем-славістом Михайлом Драй-Хмарою. Після заслання на Колиму Драй-Хмари деякий час опікувався дочкою поета, надаючи їй змогу навчатися в музичній школі.

У 1934—1937 Микола Грінченко (після розділення Музично-драматичного інституту на театральний інститут і консерваторію) — професор Київської консерваторії.

У 1930-х роках Грінченко був звинувачений у «буржуазному націоналізмі». Зокрема, 1934 року в журналі «Радянська музика» зазначалося, що «він має негайно викрити свої націоналістичні погляди» або «треба негайно усунути той вплив, який має Грінченко на студентську молодь»^[6]. Наслідком таких звинувачень став арешт Грінченка, позбавлення роботи, нігілістична критика творчого доробку науковця аж до 1938 року. Внаслідок цих тяжких випробувань учений захворів на туберкульоз.

У 1938—1942 роках Микола Олексійович був науковим співробітником Інституту українського фольклору АН УРСР, 1942 року — директор Інституту народної творчості та мистецтв АН УРСР (нині Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Т. Рильського НАН України), який під час евакуації перебував в Уфі (нині столиця Башкортостану, Російська Федерація).

Помер 27 листопада 1942 року в Уфі. 1953 року перепохований у Києві на Байковому цвинтарі (ділянка № 2).

Наукові інтереси Грінченка зосереджувалися на питаннях історії української музичної культури, національного пісенного фольклору, наукового музикознавства тощо. Автор праць:

• «Історія української музики» (1922) [Архівовано 27 червня 2018 у Wayback Machine.]
• «Нарис історичного розвитку української народної музики» (опубліковано 1947),
• «Український романс», «Українська народна інструментальна музика», «Українські народні думи», «Коломийки», «Українські радянські народні пісні» та ін. (усі опубліковано 1959).

Працював над створенням «Українського музичного словника» (не опубліковано).

Грінченко — автор численних нарисів про творчість українськиї композиторів: Миколи Лисенка, Якова Степового, Кирила Стеценка, Миколи Леонтовича, Михайла Вериківського, Левка Ревуцького та інших.

Серед його творів є розвідки «Гайдамаки» Кирила Стеценка (1922), «Шевченко і музика» (1941), «Українська тематика в творчості Михайла Глінки» (1959) та інші.

Микола Грінченко займався педагогічною, музичною, громадською, пропагандистсько-просвітницькою діяльністю.

У Києві є вулиця Миколи Грінченка.