Гравюра

Французьке gravure утворене від дієслова graver («вирізати», «створювати рельєф»), яке походить від нід. graven («рити», «копати»), спорідненого з прасл. *grebti, укр. гребти^[2].

Слово ритина пов'язане з прасл. *ryti («рити», «копати», «різьбити»). Засвідчене дав.-рус. рытия — зі здогадним значенням «ліпна робота»^[3].

Гравюрою називається техніка створення відбитку на плоскій поверхні та сам відбиток. На дошці (друкарській формі, кліше) з дерева, металу, каменю чи інший зручних для різьблення матеріалів спершу створюється зображення за допомогою різця. За технікою виконання гравюри поділяються на опуклі (високий друк) і заглиблені (глибокий друк)^[4]. Залежно від матеріалу кліше — на літографію (якщо кліше з каменю чи металу), ксилографію (дерево), лінорит (лінолеум)^[5]. На металі зображення може також витравлюватися кислотою; ділянки, які потрібно зберегти, попередньо покриваються жирною тушшю. Ця техніка називається офорт^[4]. Інша техніка під назвою мецо-тинто полягає в створенні шорсткої пластини, на якій зони, що не повинні давати відбиток, вирівнюються; шорсткі зони утримують фарбу^[6].

Вирізьблене зображення вкривається фарбою та притискається до паперу, лишаючи на ньому відбиток. Головна перевага гравюри, порівняно з ручним рисунком — це можливість робити багато копій-відтисків. Поєднуючи декілька кліше, вкритих різними фарбами, можна створювати різнокольорові зображення^[5].

За призначенням гравюри поділяють на станкові (естамп), які є самостійними творами і книжкові, що розміщуються на сторінках. Якщо гравюра є авторським твором, її називають оригінальною. Якщо вона відтворює чужу роботу — її називають репродукційною^[4].

Гравюра як різновид мистецтва виникла досить пізно у порівнянні з іншими різновидами мистецтв. Її попередниками були набійки — друкування кольорових візерунків на тканинах за допомогою різьблених дерев'яних дошок, вкритих фарбою^[5].

Художня гравюра розвинулась у Німеччині протягом 1430-х років із техніки, яку використовували майстри для роботи з позолотою. Для копіювання дрібних відбитків на папір використовували мідні форми. Серед видатних практиків цього методу були Альбрехт Дюрер, перший гравер-портретист; Мартін Шонгауер відомий своїми гравюрами на міді, Ганс Бальдунг-Ґрін, гравер відьом і магічних сюжетів, Альбрехт Альтдорфер, відомий своїми пейзажними гравюрами, голландський друкар Лукас ван Лейден і фламандський гравер Гендрік Гольціус^[6].

В Італії граверами були Маркантоніо Раймонді та флорентійський ювелір Мазо Фінігерра, який сильно вплинув на Антоніо Поллайоло, і Андреа Мантенья, як і Людовіко Карраччі, який разом з Аннібале Карраччі і своїм братом Агостіно Карраччі заснував Болонську школу живопису^[6].

У Франції відомими граверами були Жан Дюве та Етьєн Делон^[6].

Серед провідних європейських граверів XVII ст.: Міхаель Лесне, Роберт Нантойль, винахідник мецо-тинто Людвіг фон Зіген, Пітер Пауль Рубенс, його учень Антоні ван Дейк і Рембрандт. Пізніше свою техніку штрихування представив французький художник Клод Меллан^[6].

До середини XIX ст. століття гравюра набула поширення як спосіб відтворення художніх образів на папері, а також виконання ілюстрацій для книг і журналів^[6].

З винаходом набагато легшої техніки офорту гравюра поступово занепала, хоча багато художників і граверів (наприклад, Рембрандт) використовували поєднання обох^[6].

У XX ст. гравюра на мідних пластинах була відроджена як вид мистецтва Йозефом Гехтом і Стенлі Вільямом Гейтером. Деякі художники та креслярі продовжили створювати гравюри^[6], як Маурісіо Ласанскі та Габор Петерді^[7].

Гравюра в Україні з'явилася в 30-х роках XVI ст. та пов'язана зі львівським майстром Єськом, який у 1538 році друкував з різьблених дощок «колтрини» — великі паперові аркуші із зображенням святих. У XVI—XVIII ст. гравюри широко використовували для оздоблення книг. До XVII ст. друкарські форми для гравюр здебільшого виконувалися на дереві (дереворіз, дереворит, ксилографія) у техніці високого друку. Відомими майстрами дереворізу були Памво Беринда, Ілля, Никодим Зубрицький^[4].

Гравюра на металі з'явилася в Україні в 1615 році, проте тривалий час не мала популярності, оскільки відбитки дереворізів було простіше поміщати в книги разом з текстом. Наприкінці XVII — початку XVIII ст. на металі працювали Олександр і Леонтій Тарасевичі, Іван Щирський, Іван Мігура, Данило Галяховський, Аверкій Козачківський, Григорій Левицький та ін. У XVIII ст. гравюра на металі в техніці глибокого друку вже переважала^[4].

Оскільки наприкінці XVIII — початку XIX ст. монастирські друкарні занепадали, з'являлися приватні друкарні. Релігійна тематика гравюр змінилася світською. Техніка літографії поширилася в 1820-і у Львові, Миколаєві, Одесі, в 1830-і в Києві і Харкові. У цій техніці працювали на території України Антон Ланге, Михайло Башилов, Іван Соколов, Костянтин Трутовський, Опанас Сластіон та інші. Їхні зображення - це переважно пейзажі, історичні та побутові сцени, портрети^[4].

У техніці офорту в 1840 Василь Штернберґ виконав фронтиспис до 1-го видання «Кобзаря» Тараса Шевченка. Сам Тарас Шевченко володів різними видами літографії, зображаючи історичні сцени. Офорти виконували також Лев Жемчужников, Микола Мурашко, Микола Самокиш та інші^[4].

Серед відомих українських граверів другої половини XX ст.: Віктор Ігуменцев, Григорій Гавриленко, Іван Остафійчук, Олександр Губарєв, Василь Касіян, Володимир Куткін^[8], Георгій Малаков, Іван Батечко, Василь Перевальський^[9], Микола Бондаренко^[10].

За Незалежності головними осередками мистецтва гравюри в Україні є Київ, Харків, Львів, Одеса^[11].

• Літографія
• Ксилографія
• Дереворит
• Мідьорит
• Ліногравюра
• Фотогравюра
• Шовкографія
• Офорт
• Автогравюра
• Мецо-тинто
• Орнаментальна гравюра 16 століття

• Українська гравюра бароко / Д. В. Степовик. — К. : ТОВ "Вид-во «КЛІО», 2012. — 496 с. : іл. — Бібліогр.: 475—491. — ISBN 978-617-7023-00-4
• Д. Антонович. Українська гравюра [Архівовано 11 березня 2013 у Wayback Machine.] // Українська культура: Лекції за редакцією Дмитра Антоновича / Упор. С. В. Ульяновська; Вст. ст. І. М. Дзюби; Перед. слово М. Антоновича; Додатки С. В. Ульяновської, В. І. Ульяновського. — К.: Либідь, 1993. — 592 с.; іл. («Пам'ятки історичної думки України»). — ISBN 5-325-00075-6
• Александрович В. С. Графіка. В кн.: Історія української культури, т. 3. К., 2003.
• Степовик Д. Гравюра. В кн.: Історія українського мистецтва, т. 3. К., 2011.
• Крип'якевич І. Причинки до словника українських граверів // Бібліол. вісті. 1926. № 4.
• Січинський В. Історія українського граверства XV—XVIII ст. Львів, 1937.
• Запаско Я. Мистецтво книги на Україні в XV—XVIII ст. Львів, 1971.
• Логвин Г. Н. Гравюра українських стародруків. К., 1990
• Sičynśkyj V. Současná ukrajinská graflka. Uměni slovanů. Брно 1925.
• Попов П. Матеріяли до словника укр. ґраверів. К. 1926 (додаток І. К. 1927).
• Січинський В. L'art de la gravure et du livre en Ukraine. Le Musée du livre, VII. Брюссель 1927.
• Antonowytsch D. Die ukrainische Graphik. Katalog der Ausstellung ukrainischen Graphik. Берлін 1933.
• Січинський В. Розвідки про укр. графіку і ґраверство. Gutenberg-Jahrbuch. Майнц 1929 — 43.
• Січинський В. Укр. дереворит. Арка, III—IV. Мюнхен 1948.
• Шпак О. Українська народна гравюра XVIII–ХІХ століть. Львів, 2006.
• Шедеври в колекціях університетської бібліотеки: західноєвропейська гравюра XV—XIX століть = Masterpieces in the University Library collections: western european prints of the XV—XIX centuries: каталог-альбом / упоряд. : О. В. Полевщикова [та ін.] ; пер. англ. : О. В. Полевщикова, О. Л. Ляшенко ; відп. ред. М. О. Подрезова ; Одес. нац. ун-т ім. І. І. Мечникова, Наук. б-ка. — Одеса: Астропринт, 2015. — 146 с. : грав. — (Музеї Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова ; вип. : Музей книги).

• Ґраверство, ритівництво [Архівовано 14 червня 2021 у Wayback Machine.] // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1958. — Т. 1, кн. II : Літери В — Ґ. — С. 297-298. — 1000 екз.
• Ритовина // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1964. — Т. 7, кн. XIII : Літери Риз — Се. — С. 1592-1593. — 1000 екз.
• В. Січинський. Графіка — ґраверство [Архівовано 25 грудня 2017 у Wayback Machine.] // Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 3. — С. 833—839.
• Я. П. Запаско. Гравюра [Архівовано 25 грудня 2017 у Wayback Machine.] // ЕСУ
• Д. В. Степовик. Гравюра [Архівовано 24 листопада 2016 у Wayback Machine.] // УРЕ
• Гравюра // Митна енциклопедія : у 2 т. / І. Г. Бережнюк (відп. ред.) та ін.. — Хм. : ПП Мельник А. А., 2013. — Т. 1 : А — Л. — 472 с. — ISBN 978-617-7094-09-7.
• Проєкт Українського культурного фонду «Старовинна гравюра — культурна спадщина України»