Гарідвар

Зараз населення міста являє собою калейдоскоп різних культур Індії. В старих текстах місто згадується як Капілстхан, Ґанґадвар^[9] і Маяпурі^[10]. Через місто пролягає шлях паломників до шайвістських святинь Панч-Кедар та до святинь як шайвізму, тай і вайшнавізму Чота-Чаар-Дхам, через це прихильники шайвізму та вайшнавізму називають місто або «Гарідвар», або «Гарвар», відповідно, оскільки «Гар» є синонімом Шиви, а «Гарі» — Вішну^[11][9][12].

Місто згадується у розділі «Вана Парва» (книга лісу) Магабгарати, коли мудрець Дгаума розповідає Юдхіштхірі про місця паломництва Індії^[13], цей текст також згадує, що тут молився Аґастья-Ріші та його дружина Лопамудра, принцеса Відарбхи^[14].

Також легенди згадують, що тут мав свою обитель-ашрам мудрець Капіла, що надало місту його колишню назву — Капілстхан або Капіластан^[11]. З містом пов'язана і легенда про Бгаґіратху, одного із потомків короля Саґара, також предка Рами^[15], який приніс річку Ганг з небес униз з метою спасіння 60 тисяч своїх загиблих родичів від прокляття Капіли^[16][17]. Ця традиція підтримується тисячами паломників-індусів, які приносять попіл своїх померлих родичів для омовіння у водах Гангу та спасіння^[18].

За іншою легендою на стіні Гар-Кі-Паурі залишив свій слід бог Вішну, якого священний Ганг торкається увесь час.

Археологічні свідоцтва вказують на наявність тут теракотової культури в період 1700—1200 років до н.е^[12]. В період 322—185 років до н. е. Гарідвар знаходився під владою Імперії Маур'їв, а пізніше, в 1-3 століттях н. е. — під владою Кушанської імперії^[19]. Перші писемні свідоцтва про Гарідвар сучасної ери належать китайському мандрівникові Сюаньцзану, який відвідав місто у 629 році^[20], за часів правління короля Гарші, та описав місто як 'Мо-ю-ло' — ця назва підноситься до Маяпуру, руїн в південній частині сучасного міста. Крім покинутого форту і трьох храмів, прикрашених зламаними кам'яними скульптурами^[21][11][22], він також згадав храм на північ від міста, Ґанґавара — «брама Гангу»^[11].

Пізніше, 13 січня 1399 року, місто зазнало нападу Тимура^[23].

Місто також відвідував перший сикхський гуру — Нанак, — що купався у Кушван-Ґгаті, де відбувся знаменитий епізод поливу рослин^[24][25]. Його візит і зараз відзначається у гурдварі (Ґурдвара-Нанаквара)^[26]. Третій гуру, Амар Дас, відвідав місто 22 рази за своє життя^[27]. Ці дані відомі завдяки великому генеалогічному архіву, що зберігається у місті, де, зокрема, відзначаються всі відвідування міста^[26].

В роботі Аїн-і-Акбарі, написаній в 16 столітті протягом правління могольського імператора Акбара, місто згадується під назвою Мая або Маяпур, та вказується, що це одне з семи найсвятіших міст індуїзму. В роботі також вказується, що місто було 18 кос (2 км) завдовжки, а на 10 чайтра тут збирається велике число паломників^[28]. Сам імператор Акбар відвідував це місто та пив воду Гангу, яку він називав «еліксиром безсмертя». У місті існувала призначена група людей, що займалися роздачею води в закоркованих банках всім відвідувачам^[29].

Протягом могольського періоду в Гарідварі діяв монетний двір, що випускав мідні монети^{[30][31][32][33]}. Вважається, що того часу раджа Ман Сінґх з Амбера заклав основу сучасного міста та відновив ґгат Гар-кі-паурі. Після його смерті його попіл занурив у води Гангу сам імператор Акбар^[19].

У 1840 році у місті була збудована одна з найбільших гребель на Гангу, гребля Бгімґода з метою направлення вод Гангу у Верхній Гангський канал для іригації навколишніх районів. Це призвело до зниження рівню води в річці та припинення судноплавства у її верхній течії, яку до того Британська Ост-Індська компанія активно використовувала для торгового сполучення з містами Ґархвалу^[5][34]. Канал було відкрито в 1854 році, через 12 років робіт^[35], що почалися після посухи 1837—1838 років^[35].

В 1886 році до Гарідвару була прокладена залізниця через Лаксар, в 1900 році ця гілка була продовжена до Деградуна^[36].

У 1901 році місто мало населення 25 597 та входило до складу району (техсілу) Руркі округу Сахаранпур Об'єднаних провінцій^[37], та залишалося у такому статусі до отримання Індією незалежності і утворення штату Уттар-Прадеш в 1947 році^[38].