Биков Леонід Федорович

Народився 12 грудня 1928 року у селі Знаменське (нині — в складі смт. Черкаське Краматорського району Донецької області України) Слов'янського району Артемівської округи Української РСР, на вулиці Свободи, 6, в родині робітників^[2]. Мав старшу сестру Луїзу.

1929 року батьки — механізатор Федір Іванович Биков (1898 року народження), який пригнав у село перший трактор, і Зінаїда Панкратівна Бикова (1907 року народження) з дітьми переїхали в Краматорськ, де жили у Жовтневому селищі, №130. Цього ж року Леонід пішов до першого класу школи № 6. Пізніше навчався у 11-й школі, до 1941 року. Під час Другої світової війни у жовтні 1941 року разом із сім'єю був евакуйований до міста Барнаул. Після повернення до Краматорська вступив до машинобудівного технікуму, де вчився у 1944—1945 роках, але не закінчив його. У 1945—1946 роках навчався у школі робочої молоді. Останній 10 клас закінчував у середній школі № 6, яку закінчив у 1947 році. Беручи участь у самодіяльності, уперше вийшов на сцену місцевого будинку культури імені Леніна.

Змалку мріяв про авіацію і двічі вступав до льотних училищ. Вперше (1943 рік) — в Ойрот-Турі, куди в 1942 році було евакуйовано другу Ленінградську спецшколу військових льотчиків, але туди його не взяли (через дописані роки та маленький зріст^[3]). Вдруге (1945 рік) — у Кривому Розі в льотне училище, але через місяць виключений за те, що додав собі зайвий рік.

В школу акторів у Києві його не прийняли, адже на той час (1946 рік) він ще не мав атестату про середню освіту, але наступного року Биков вступив на українське відділення акторського факультету Харківського театрального інституту, який закінчив у 1951 році (курс Данила Антоновича).

Режисер Мар'ян Крушельницький помітив талант Бикова і особисто запросив його до Харківського українського драматичного театру імені Тараса Шевченка на роль кочегара Паллади в «Загибелі ескадри» Олександра Корнійчука. У 1951-1960 роках — актор Харківського державного академічного театру імені Т. Шевченка. У театрі починається його акторська кар'єра. Роль матроса Паллади стала дебютною на театральній сцені. Потім (1952) була роль Павки Корчагіна у «Як гартувалась сталь», Москатель у комедії «З коханням не жартують», Жанека у «Не називаючи прізвищ», Володі у «Людина шукає щастя». Биков на сцені театру зіграв понад 20 ролей — головних, другорядних і навіть без слів («Роки блукань», «Вулиця трьох солов'їв, 17», «Коли цвіте акація», «В пошуках радості» та інші).

Під час Декади українського мистецтва у Москві молодого українського актора помітили та запросили на проби на «Ленфільм». Свою першу роль у кіно зіграв у 1952 році на «Ленфільмі» в фільмі «Переможці» (на екрани не вийшов), потім зіграв конюха Сашка у фільмі Кіностудії імені Довженка «Доля Марини». Наступну роль отримав у фільмі «Приборкувачка тигрів», де зіграв Петю Мокіна. У 1955 році отримав головну роль у фільмі «Максим Перепелиця». Також зіграв Богатирьова у фільмі «Дорога моя людина» (1958), Акішина у фільмі «Добровольці» (1958), танкіста у фільмі «Травневі зірки» (1959). У 1960-1969 роках — актор і режисер кіностудії «Ленфільм». Знявся у кінофільмах «Альошкіна любов», «Коли разводять мости» (обидва — 1961), «На семи вітрах» (1962), поставив кінокомедію «Зайчик» (1965), в якій зіграв головну роль.

Із 1969 — актор і режисер Кіностудії імені Довженка. Автор сюжетів сатиричного кіножурналу «Фітіль» (буквально «Ґніт»).

Наприкінці 60-х років разом з Євгеном Онопрієнком і Олександром Сацьким створив сценарій фільму про льотчиків, який довго не пропускала цензура, через його «негероїчність». Після довгого очікування, в 1973 році, Биков зняв таки «В бій ідуть лише „старі“». У цій картині актор зіграв головну роль, прототипом якої став цілий ряд радянських льотчиків Другої світової війни, і в першу чергу Віталій Попков. У 1976 році зняв ще один фільм — «Ати-бати, йшли солдати».

У 1978 році розпочалися зйомки фантастичного сатиричного фільму «Прибулець» за повістю Євгена Шатька «Прибулець-73». Биков виступив як автор сценарію, режисер та виконавець головної ролі інопланетянина Глоуза та колгоспника Юхима. У березні 1979 року була відзнято дві частини фільму на кіноплівку і 5 квітня представлено на суд критиків. Картину мав чекати успіх. Однак після загибелі Бикова український режисер Леонід Осика, якому запропонували дозняти стрічку, відмовився завершувати фільм без Бикова.

11 квітня 1979 року трагічно загинув у автотрощі на 47-му кілометрі траси «Мінськ-Київ». Биков повертався на своїй машині з дачі під Києвом (у Страхоліссі), куди їздив порибалити^[4]. Попереду нього рухався трактор МТЗ-50 з культиватором, і, з невідомих причин, Биков вирішив його обігнати, не переконавшись у безпеці маневру. Як тільки він став здійснювати обгін, побачив, що йому назустріч рухається вантажівка ГАЗ-53. Биков почав гальмувати, автомобіль розвернуло на слизькій трасі вліво на 90 градусів, однак уникнути зіткнення не вдалося. Вантажівка протягла «Волгу» Бикова приблизно 20 метрів.

«Слідство велося дуже ретельно. Проводилися консультації з експертами, автогонщиками, експерименти на автодромі «Чайка». Виявилося, що молодий водій зустрічної вантажівки, який вже зібрався було у в'язницю, не винен. Биков був тверезий, але допустився помилки, напевно, через втому. І ніякого інфаркту у нього не було, інакше він відпустив би педаль гальма. Леонід Федорович до останнього намагався запобігти зіткненню.» Оригінальний текст (рос.) «Следствие велось очень тщательно. Проводились консультации с экспертами, автогонщиками, эксперименты на автодроме «Чайка». Оказалось, что молодой водитель встречного грузовика, который уже собрался было в тюрьму, не виновен. Быков был трезв, но допустил оплошность, наверное, из-за усталости. И никакого инфаркта у него не было, иначе он отпустил бы педаль тормоза. Леонид Фёдорович до последнего пытался предотвратить столкновение.»

Похований 13 квітня на Байковому кладовищі в Києві (ділянка № 33).

На місці загибелі (траса Київ-Іванків, 400 метрів після виїзду з смт Димер у бік Іванкова) встановлено пам'ятний знак. Але свідки аварії стверджують, що зіткнення сталося ще далі від «офіційного» місця^{[джерело не вказане 290 днів]}. За іншою версією — ДТП було зрежисовано спецслужбами СРСР^[5].

За однією з помилкових версій^[6], нібито під час зйомок картини «Прибулець», Леонід пише дивний лист-заповіт на ім'я своїх друзів Миколи Мащенка та Івана Миколайчука, наче передчуваючи швидку трагедію. Але в дійсності^[7], «заповіт» написано за три роки до смерті, після перенесеного ним інфаркту. Лист, за спогадами його дочки Мар'яни, написано на невеличкому аркушику в стилі батька, з назвою «А якщо це кінець…».

«…Нехай хтось один скаже слово «прощавай», і все. Не треба цирку, так званих почестей. Після цього «дерболизніть» хто скільки може. А потім нехай 2-га ескадрилья вріже «Смуглянку» від початку і до кінця…" Оригінальний текст (рос.) «…Пусть кто-то один скажет слово «прощай», и всё. Не надо цирка, называемого почестями. После этого «дерболызните» кто сколько может. А потом пусть 2-я эскадрилья врежет «Смуглянку» от начала и до конца…»

На похороні, згідно із цим заповітом, друга ескадрилья заспівала «Смуглянку», і як згадував Микола Мащенко, «тисячі людей спочатку затамували подих, не могли збагнути, що діється, ніколи ж ніхто такого ще не бачив, а потім тисячі людей буквально розридалися. «Геніальні похорони», — хтось прошепотів у відчаї»^[8].

• Заслужений артист УРСР (1958)
• Заслужений артист РРФСР (1965)
• Народний артист Української РСР (1974)
• Лауреат Всесоюзного кінофестивалю в номінації «Перші премії за акторську роботу» за 1974 рік
• Лауреат Всесоюзного кінофестивалю в номінації «Перші премії за художні фільми» за 1974 рік
• Лауреат Державної премії Української РСР ім. Т. Г. Шевченка (1977)
• Орден Жовтневої Революції (1978)
• Нагрудний значок «Відмінник культурного шефства над Збройними Силами СРСР»

• На честь Бикова названий Бульвар Леоніда Бикова у місті Київ.
• Вулиця Леоніда Бикова у місті Харків.
• Вулиця Леоніда Бикова у місті Кривий Ріг.
• Вулиця Леоніда Бикова у місті Дружківка.
• Вулиця Леоніда Бикова у місті Покровськ.
• Вулиця Леоніда Бикова у місті Краматорськ.
• Вулиця Леоніда Бикова у місті Слов'янськ.
• Вулиця Леоніда Бикова у місті Суми.
• 2001 року в Києві відкрили пам'ятник Військовим льотчикам, зразком для скульптури якого став кінообраз Бикова.
• 2013 року у Харкові в рамках артпроекту «Гордість Харкова» створили мурал, присвячений Бикову^[10].
• 12 грудня 2018 року на державному рівні в Україні відзначалася пам'ятна дата — 90 років з дня народження Бикова.^[11]
• Астероїд 4682 Биков^[12].

Леонід Биков із дружиною Тамарою Костянтинівною прожив до кінця життя і мав двох дітей — Олександра і Мар'яну. Син Олександр мріяв служити в десантних військах. Батько підтримав сина. Та незабаром Олександра Бикова прямо з військової частини відправили до психіатричної клініки із діагнозом шизофренія. Леонід Биков не повірив діагнозу та вимагав повторного проходження медкомісії сином.

Олександр довго не міг знайти роботи. Пізніше важко пережив смерть батька. Згодом одружився. Роботу так і не знайшов. У 1970-х роках неодноразово проводив акції протесту на Хрещатику. Остання протестна акція Олександра Бикова в Україні відбулась 27 березня 1989 р. Того ж року безуспішно намагався провести пікет на Красній площі. Довелося йти до готелю «Москва» з плакатом: «Комуністи, я не хочу з вами жити!». Його схопили і відвезли в слідчий ізолятор «Матроська Тишау. Через п'ять днів — відправили додому, в Київ. Намагався пішки перейти радянсько-фінський кордон. Біля Виборга був заарештований, 5 днів голодував у камері Виборзького КДБ. Ще дві спроби перейти кордон — той самий результат. Депортували. Повернувся до України, успішно перейшов кордон з Угорщиною. У 1991 році через Австрію виїхав до Канади, яка прийняла Олександра Бикова як політичного біженця. За рік до нього приїхала дружина з трьома дітьми. У Канаді народилася четверта дитина. Сам він — будівельник. Діагноз «шизофренія» був визнаний хибним^[13][4][14].

Журналістка Дарка Гірна на своєму ютуб каналі Обличчя Незалежності опублікувала власне розслідування «Зруйноване життя Леоніда Бикова», у подробицях розказавши, як Леонід та його сім'я постраждали від переслідувань^[13].

• 
  Середня школа № 6 міста Краматорська, в якій навчався Биков
• 
  Меморіальна дошка в Харкові на театрі ім. Тараса Шевченка
• 
  Пам'ятник біля Палацу культури ім. Леоніда Бикова, Краматорськ, вул. Шкільна
• 
  Мурал Леоніду Бикову у ролі "Маестро" з кінофільму "В бій ідуть одні «старики»". Харків, вул. Сумська, 26
• 
  Меморіальна дошка на будинку 8 по вул. Ованеса Туманяна в Києві, де в 1975-1979 роках жив Леонід Биков
• 
  Пам'ятник Леоніду Бикову в Харкові. Сад Шевченка

• БИКОВ Леонід Федорович // Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1977. — Т. 1 : А — Борона. — С. 433.; scan page 171, Леонід Биков в УРЕ
• Діячі науки і культури України : нариси життя та діяльності / За заг. ред. А. П. Коцура, Н. В. Терес. — Київ : Книги-XXI, 2007. — 464 с. — ISBN 978-966-8653-95-7.
• Роман Корогодський та ін. Леонід Биков. — М., 1978
• Роман Корогодський. Леонід Биков. // В книзі: Брама світла. Шістдесятники. [упорядники М. Коцюбинська, Н. Кучер, О. Сінченко; автор вступної ст. М. Коцюбинська] — Львів: Вид-во Українського католицького університету, 2009. — 655 с. ISBN 978-966-8197-47-5
• Рудяченко О. Леонід Биков. Прибулець, що відбув// Укрінформ. — 2018. — 12 грудня.
• Спеціальний культурологічний випуск аналітично-інформаційного журналу «Схід (журнал)», 2004.

• Леонід Биков
• Сайт пам'яті Леоніда Бикова [Архівовано 18 грудня 2006 у Wayback Machine.](рос.)
• Федір Раззаков, «Зіркові трагедії: загадки, долі і загибелі» [Архівовано 21 грудня 2010 у Wayback Machine.](рос.)
• Сторінка пам'яті Леоніда Бикова у Facebook.
• Обличчя Незалежності: як СРСР ламав талановитого режисера "в бій ідуть тільки старики" Леоніда Бикова