Єврозона

У 1998 році одинадцять держав-членів Європейського Союзу виконали критерії конвергенції євро, вони запустили єврозону з офіційним запуском євро (поряд з національними валютами) 1 січня 1999 року в цих країнах: Австрії, Бельгії, Фінляндії, Франції, Німеччині, Ірландії, Італії, Люксембурзі, Нідерландах, Португалії та Іспанії. Греція пройшла кваліфікацію у 2000 році та була прийнята 1 січня 2001 року. Фізичні банкноти євро та монети євро були введені в попередні дванадцять членів 1 січня 2002 року. Усі їхні національні монети та купюри до євро були вилучені з обігу та визнані недійсними після короткого перехідного періоду. У період з 2007 по 2023 роки до єврозони приєдналися вісім нових держав: Хорватія, Кіпр, Естонія, Латвія, Литва, Мальта, Словаччина та Словенія.

Держава	ISO код	Прийнято 1 січня	Населення у 2021 році[16]	Номінальний ВНД у 2021 році в мільйонах доларів США[17]	Номінальний ВНД як частка загального обсягу єврозони	Номінальний ВНД на душу населення у 2021 році в дол	Валюта до євро	Також використовувалася валюта до євро	Курс конвертації євро у валюту до євро[18]	Території, де євро не використовується
Австрія	AT	1999[19]	8,932,664	467,571	3,27%	52,343	шилінг		13.7603
Бельгія	BE	1999[19]	11,554,767	585,266	4,10%	50,651	франк		40.3399
Греція	GR[a]	2001[20]	10,678,632	214,773	1,50%	20,112	драхма		340.750
Естонія	EE	2011[21]	1,330,068	34,526	0,24%	25,958	kroon		15.6466
Ірландія	IE	1999[19]	5,006,324	374,687	2,62%	74,842	фунт		0.787564
Іспанія	ES	1999[19]	47,398,695	1,407,504	9,85%	29,694	песета	Андорра	166.386
Італія	IT	1999[19]	59,236,213	2,109,498	14,76%	35,611	ліра	Сан-Марино  Ватикан	1936.27
Кіпр	CY	2008[22]	896,007	25,313	0,18%	28,250	фунт		0.585274	ТРПК[b]
Латвія	LV	2014[23]	1,893,223	36,483	0,26%	19,270	лат		0.702804
Литва	LT	2015[24]	2,795,680	60,407	0,42%	21,607	лит		3.45280
Люксембург	LU	1999[19]	634,730	51,134[c]	0,36%	80,560	франк		40.3399
Мальта	MT	2008[25]	516,100	15,795	0,11%	30,604	ліра		0.429300
Нідерланди	NL	1999[19]	17,475,415	988,276	6,92%	56,552	гульден		2.20371	Аруба[d]  Кюрасао[e] Карибські Нідерланди[f]
Німеччина	DE	1999[19]	83,155,031	4,242,859	29,70%	51,023	марка		1.95583
Португалія	PT	1999[19]	10,298,252	244,396	1,71%	23,731	ескудо		200.482
Словаччина	SK	2009[26]	5,459,781	59,498	0,42%	10,897	крона		30.1260
Словенія	SI	2007[27]	2,108,977	110,301	0,77%	52,300	толар		239.640
Фінляндія	FI	1999[19]	5,533,793	297,377	2,08%	53,738	марка		5.94573
Франція	FR	1999[19]	67,656,682	2,961,949	20,73%	43,779	франк	Андорра  Монако	6.55957	Нова Каледонія[g] Французька Полінезія Волліс і Футуна
Хорватія	HR	2023[9]	3,871,833	68,724	0.48%	17,026	куна		7,53450
Єврозона	EZ	—	342,561,034	14,287,614	100,00%	41,558	—	—	—	Див. вище

Три залежні території держав-членів ЄС, які не входять до ЄС, прийняли євро:

• Територіальна спільнота Сен-Бартельмі (територія Франції, де Франція забезпечує виконання законів єврозони)
• Заморська спільнота Сен-П'єр і Мікелон (територія Франції, де Франція забезпечує виконання законів єврозони)
• Французькі Південні і Антарктичні Території (територія Франції, де Франція забезпечує виконання законів єврозони)

Країна	Ухвалено	Договір	Населення
Ватикан	1 січня 1999	31 грудня 1998	800
Монако	1 січня 1999	31 грудня 1998	32 671
Сан-Марино	1 січня 1999	31 грудня 1998	29 615
Сен-П'єр і Мікелон	1 січня 1999	31 грудня 1998	6 125
Майотта	1 січня 1999	31 грудня 1998	186 452
Андорра	1 січня 1999	1 квітня 2012	82 000

Певні країни за межами ЄС прийняли євро як свою валюту. Для формального прийняття в єврозону, включаючи право на чеканку власних монет, повинна бути укладена угода. Така угода була укладена з Ватиканом, Монако, Сан-Марино і Андоррою. Офіційно Ватикан і Сан-Марино мали власні валюти, прирівняні до італійської ліри (ватиканська і санмаринська ліра), а Монако використовував монакський франк, який знаходився в співвідношенні 1:1 до французького франка.^[28] Після вступу Італії і Франції в Євросоюз і введення євро в готівковий обіг цими країнами були укладені угоди з Євросоюзом, що дозволяють їм використовувати і карбувати обмежену кількість монет євро (зі своїми національними символами на національній стороні), які дійсні по всій єврозоні.

В Андоррі при угодах історично використовувалися французький франк і іспанська песета. У 2002 році країна перейшла на євро в односторонньому порядку, без угоди з Євросоюзом. Переговори про надання офіційного статусу євро в Андоррі велися з 2003 року. Вони неодноразово припинялися через високий рівень банківської конфіденційності і статусу країни як податкової оази.^[29] Грошово-кредитна угода була, нарешті, погоджена обома сторонами в лютому 2011 року, і була підписана 30 червня 2011.^[30] 1 квітня 2012 року євро став офіційною валютою Андорри. Також держава з 1 червня 2013 року отримала право випуску монет євро з власною національною стороною тиражем до 2 млн 342 тис. Прим.

Угоди також були укладені з двома заморськими територіями Франції. Це Сен-П'єр і Мікелон біля узбережжя Канади і Майотта в Індійському океані. Вони розташовані за межами Євросоюзу, їм було дозволено використовувати євро як свою валюту. Проте, їм не дозволили самим випускати грошові знаки.^[31]

Країна або територія	Ухвалено	Договір	Населення
Косово	1 січня 1999	Відсутній	1 920 079
Чорногорія	1 січня 1999	Відсутній	642 550
Акротирі і Декелія	1 січня 2008	Відсутній	15 700

Чорногорія і Косово, що використовують євро з моменту його виходу, раніше використовували німецькі марки, отримуючи таким чином допомогу Заходу, користуючись запозиченою маркою. Вони перейшли на євро, коли марка була замінена, але не мали угоди з Європейським центральним банком, вважаючи за краще залежність країни тільки уже від євро. Косово також все ще користується сербськими динарами. Використання євро в цих провінціях допомагає стабілізувати їхню економіку і з цієї причини запозичення євро невеликими державами заохочується Хоакіном Алмунья — Європейським комісаром з економічних і фінансових питань, в той час як президент Європейського центробанку Жан-Клод Тріше не схвалює тих, хто в односторонньому порядку використовує євро. Деякі особистості в Турецькій Республіці Північного Кіпру закликали до прийняття євро державою в односторонньому порядку.^[32]

З прийняттям євро в Кіпрі, незалежні області в Акротирі і Декелія, які раніше користувалися кіпрським фунтом, також взяли євро. Ці області є частиною Сполученого королівства, але знаходяться під військовою юрисдикцією за межами Євросоюзу. Проте, їхні закони, включаючи валюту, орієнтуються на Республіку Кіпр і орієнтуються на прийняте там євро. Північ буферної зони ООН в Кіпрі, самопроголошена Турецька Республіка Північного Кіпру, офіційно все ще використовує турецьку ліру. Ця республіка не визнана жодною державою, окрім Туреччини, але управляє північною частиною острова, що не входить в ЄС. Незважаючи на неприйняття євро, ця валюта широко поширена на Північному Кіпрі і користується популярністю. Використання євро бачиться як спосіб підвищення торгівлі на Кіпрі і зменшення залежності від Туреччини. Використання євро по різні боки кордону допомагає об'єднанню економік, появу євро було сприйнято як великий прогрес у встановленні миру і єдності на острові. На кіпрських монетах євро використані грецькі і турецькі мови, що було спеціально передбачено щоб уникнути упередженого ставлення до них в обох частинах острова.^[33]

Колишня міністр закордонних справ Ісландії Валгердур Сверрісдоттір в своєму інтерв'ю 15 січня 2007 року сказала, що вона серйозно бажає поглянути на те, як Ісландія зможе використовувати євро без вступу в члени Євросоюзу. Вона впевнена, що дуже важко підтримувати незалежність валюти в невеликій економіці на відкритому європейському ринку. Розширене соціологічне опитування, проведене 11 вересня 2007 року, показало, що 53 % опитаних схиляються до прийняття євро, 37 % противники цього, і 10 % не вирішили.^[34]

Єврозона була створена першими 11 країнами-членами 1 січня 1999 року. Перше розширення єврозони Грецією відбулося 1 січня 2001 року, за рік до фізичного введення євро в обіг. Наступні розширення стосувалися країн, які приєдналися до ЄС у 2004 році, а потім приєдналися до єврозони 1 січня зазначеного року: Словенія (2007), Кіпр (2008), Мальта (2008), Словаччина (2009), Естонія (2011), Латвія (2014), Литва (2015) та Хорватія (2023).

Усі нові члени ЄС, які приєдналися до блоку після підписання Маастрихтського договору в 1992 році, зобов’язані прийняти євро відповідно до умов своїх договорів про вступ. Однак останнім із п’яти критеріїв економічної конвергенції, яким спочатку необхідно відповідати, щоб отримати право на прийняття євро, є критерій стабільності обмінного курсу, який вимагає бути членом ERM протягом мінімум двох років без присутності «гострої напруги» для курсу валют.

У вересні 2011 року дипломатичне джерело, близьке до переговорів щодо підготовки до прийняття євро з сімома новими державами-членами, які ще не ввели євро (Болгарія, Чехія, Угорщина, Латвія, Литва, Польща та Румунія), стверджувало, що монетарний союз (єврозона), до якого вони думали приєднатися після підписання договору про приєднання, цілком може стати зовсім іншим союзом, що спричинить набагато тіснішу фіскальну, економічну та політичну конвергенцію, ніж передбачалося спочатку. Ця зміна правового статусу єврозони потенційно може призвести до висновку, що умови їхньої обіцянки приєднатися більше не діють, що «може змусити їх провести нові референдуми» щодо прийняття євро.^[35]

Сім країн (Болгарія, Чехія, Данія, Угорщина, Польща, Румунія та Швеція) є членами ЄС, але не членами єврозони.

Перед тим, як приєднатися до єврозони, держава повинна як мінімум два роки перебувати в Європейському механізмі обмінних курсів (ERM II). Станом на січень 2023 року Національний банк Данії та Болгарський народний банк беруть участь у ERM II.

Данія отримала спеціальну відмову в первинному Маастрихтському договорі, і, таким чином, юридично звільнена від приєднання до єврозони, якщо її уряд не вирішить інакше шляхом голосування в фолькетинзі або референдуму. Сполучене Королівство також мало право на неучасть перед виходом з ЄС у 2020 році.

Решта сім країн зобов'язані прийняти євро в майбутньому, хоча ЄС досі не намагався запровадити будь-який часовий план. Вони повинні приєднатися, як тільки виконають критерії конвергенції, які включають участь у ERM II протягом двох років. Швеція, яка приєдналася до ЄС у 1995 році після підписання Маастрихтського договору, має приєднатися до єврозони. Проте шведи відхилили прийняття євро на референдумі 2003 року, і з того часу країна навмисно ухилялася від виконання вимог щодо прийняття, не приєднуючись до ERM II, вважаючи, що цей процес є добровільним.^[36][37] Болгарія приєдналася до ERM II 10 липня 2020 року.^[38]

Інтерес до приєднання до єврозони зріс у Данії, а спочатку в Польщі, внаслідок фінансової кризи 2007–2008 років. В Ісландії зріс інтерес до вступу до Європейського Союзу, що є передумовою для прийняття євро.^[39] Проте до 2010 року боргова криза в єврозоні спричинила охолодження інтересу з боку Польщі, а також Чехії, Данії та Швеції.^[40]

У 1998 році Куба заявила, що змінить офіційну валюту в своїй міжнародній торгівлі з долара на євро.^[41] 1 грудня 2002 Північна Корея зробила те ж саме. Сирія також погодилася з цим в 2006 році.^[42]

Перед введеням військ США і Великої Британії в Ірак у 2003 році президент Саддам Хусейн заявив, що переводить розрахунки за іракську нафту в євро замість доларів США з моменту, коли основними покупцями іракської нафти стали ЄС, Індія і Китай, а не Сполучені Штати.

На думку журналіста Лі Філіпса та Чарльза Проктора з Локка Лорда,^[43][44] в жодному договорі Європейського Союзу нема положення про вихід із єврозони. У договорах стверджувалося, що процес створення валютного союзу має бути «незворотним» і «безповоротним».^[44] Однак у 2009 році в правовому дослідженні Європейського центрального банку зазначалося, що, хоча добровільний вихід із закону неможливий, виключення залишається «можливим».^[45] Хоча чіткого положення щодо виходу не існує, багато експертів і політиків у Європі запропонували включити можливість виходу з єврозони у відповідні договори.^[46]

Щодо питання виходу з єврозони, Європейська комісія заявила, що «невідкличність членства в єврозоні є невід’ємною частиною рамок Договору, і Комісія, як охоронець Договорів ЄС, має намір повністю поважати [та безповоротність]".^[47] Вона додала, що Єврокомісія «не має наміру пропонувати [будь-які] поправки» до відповідних договорів, оскільки поточний статус є «найкращим шляхом у майбутньому для підвищення стійкості держав-членів єврозони до потенційних економічних і фінансових криз».^[47] Європейський центральний банк, відповідаючи на запитання члена Європарламенту, заявив, що договір не дозволяє вихід.^[48]

Так само нема положення про виключення держави з єврозони.^[49] Деякі, однак, зокрема уряд Нідерландів, виступають за створення положення про видворення у випадку, коли держава єврозони з великими боргами відмовляється виконувати політику економічних реформ ЄС.^[50]

У техаському юридичному журналі професор права Техаського університету в Остіні Єнс Дамманн стверджував, що навіть зараз законодавство ЄС містить імпліцитне право держав-членів вийти з єврозони, якщо вони більше не відповідають критеріям, яким вони повинні були відповідати, щоб приєднатися до неї.^[51] Крім того, він припустив, що за вузьких обставин Європейський Союз може виключити країни-члени з єврозони.^[52]

Професор економіки та політології Каліфорнійського університету в Берклі Баррі Айхенґрін^[en] у 2007 році стверджував, що «стрибок Європи до валютного союзу був помилкою... яка ускладнилася вибором великого валютного союзу... включаючи також... Італію, Іспанію, Португалію й Грецію», назвавши ці країни «країнами з великим боргом…», незважаючи на те, що на той час дефіцит Іспанії (35,6%) був нижчим, ніж середній показник по єврозоні (64,9%), а також таких країн, як Німеччина (63,7) або Франція (64,3). І Португалія мала дефіцит (68,4%), дуже подібний до останнього згаданого.^[53] Айхенґрін, який цього разу зосередився на грецькому кейсі, додав, що «хоча розрив не був неможливим... він був малоймовірним», враховуючи технічні, політичні та, перш за все, економічні перешкоди. «У першу хвилину... коли [грецький] уряд обговорював можливість [Grexit], інвестори продадуть свої грецькі акції та облігації», і «виникне повномасштабна фінансова паніка... повна втеча з банків ...Греції доведеться закрити свою банківську систему, поки не буде відновлено порядок. Їй доведеться призупинити торгівлю на своїх фінансових ринках. Їй, ймовірно, доведеться закрити свої кордони, щоб запобігти жителям вивозити готівку з країни».^[54]

У 2011 році він все ще вважав, що ймовірність Grexit була «дуже низькою», і в разі будь-якого захоплення банків «уряд Греції майже напевно отримає підтримку для своїх банків від своїх партнерів з Європейського Союзу та Європейського центрального банку».^[54]

Монетарною політикою всіх країн єврозони керує Європейський центральний банк (ЄЦБ) і Євросистема^[en], до складу якої входять ЄЦБ і центральні банки держав ЄС, які приєдналися до єврозони. Країни за межами єврозони не представлені в цих установах. У той час як усі країни-члени ЄС є частиною Європейської системи центральних банків (ESCB), країни, що не є членами ЄС, не мають права голосу в усіх трьох установах, навіть у тих, хто має монетарні угоди, такі як Монако. ЄЦБ має право дозволяти дизайн і друк банкнот євро, а також обсяг викарбуваних монет євро, а його головою наразі є Крістін Лагард.

Єврозону політично представляють її міністри фінансів, відомі під загальною назвою Єврогрупа, а очолює її президент, наразі Пасхал Донохоу. Міністри фінансів країн-членів ЄС, які використовують євро, зустрічаються за день до засідання Ради з економічних і фінансових питань (Ecofin) Ради Європейського Союзу. Група не є офіційною Радою, але коли Рада EcoFin у повному складі голосує з питань, що стосуються лише єврозони, лише членам Єврогрупи дозволяється голосувати.^[55][56][57]

Після світової фінансової кризи 2007–2008 років Єврогрупа збиралася нерегулярно не як міністри фінансів, а як глави держав і урядів (наприклад, Європейська рада). Саме на цьому форумі, євросаміті, було прийнято рішення щодо багатьох реформ єврозони. У 2011 році президент Франції Ніколя Саркозі наполягав на тому, щоб ці саміти стали регулярними і двічі на рік, щоб це був «справжній економічний уряд».

У квітні 2008 року в Брюсселі майбутній президент Європейської комісії Жан-Клод Юнкер запропонував, щоб єврозона була представлена в МВФ як блок, а не кожна держава-член окремо: «Це абсурд, коли ці 15 країн не погоджуються мати єдину представництво в МВФ. Це змушує нас виглядати абсолютно смішними. На міжнародній арені нас вважають скоморохами».^[58] У 2017 році Юнкер заявив, що він прагне досягти узгодження цього питання до кінця свого мандату в 2019 році.^[59] Однак комісар з питань фінансів Хоакін Альмунія заявив, що перш, ніж буде спільне представництво, треба узгодити спільний політичний порядок денний.^[58]

Провідні діячі ЄС, включаючи Комісію та національні уряди, запропонували різноманітні реформи в архітектурі єврозони; зокрема створення посади міністра фінансів, збільшення бюджету єврозони та реформування поточних механізмів фінансової допомоги в «Європейський валютний фонд» або казначейство єврозони. Хоча багато з них мають схожі теми, деталі сильно відрізняються.^{[60][61][62][63]}

Порівняння єврозони з США та Китаєм ^[64][3]

	Населення	ВВП (номінальний)	ВВП (номінальний) на душу населення
КНР	1411 мільйонів	¥113.784 трильйонів ($17.446 трильйонів)	¥81,009 ($12,562)
Єврозона	343 мільйони	€12.344 трильйонів ($14.559 трильйонів)	€35,880 ($42,318)
США	332 мільйони	$22.996 трильйонів	$69,227

Дані гармонізованого індекса споживчих цін^[en] від ЄЦБ, загальний індекс:^[65]

Через вторгнення Росії в Україну та різкий ріст цін на енергоносії на початку 2022 року єврозону сколихнула висока інфляція. У кінці 2022 року інфляція поступово почала йти на спад. Інфляція в єврозоні сповільнилась більше, ніж очікувалось – січневі показники склали 8,5%, що менше, ніж прогнозували економісти щодо уповільнення темпів до 8,9%.^[66]

Процентні ставки для єврозони, встановлені ЄЦБ з 1999 року.^[67] Рівні вказані у відсотках на рік. У період з червня 2000 року по жовтень 2008 року основними операціями рефінансування були тендери зі змінною ставкою на відміну від тендерів із фіксованою ставкою. Цифри, наведені в таблиці з 2000 по 2008 рік, стосуються мінімальної процентної ставки, за якою контрагенти можуть робити свої заявки.^[4]

Основним засобом фіскальної координації в ЄС є Загальні керівні принципи економічної політики, які написані для кожної країни-члена, але з особливим посиланням на 19 поточних членів єврозони. Ці керівні принципи не є обов’язковими, але призначені для відображення координації політики між державами-членами ЄС з метою врахування пов’язаних структур їхніх економік.

Для взаємної гарантії та стабільності валюти члени єврозони повинні поважати Пакт про стабільність і зростання, який встановлює узгоджені ліміти дефіциту та державного боргу з відповідними санкціями за відхилення. Пакт спочатку встановив обмеження в 3% ВВП для річного дефіциту всіх держав-членів єврозони; зі штрафами для будь-якого штату, який перевищив цю суму. У 2005 році Португалія, Німеччина та Франція перевищили цю суму, але Рада міністрів не проголосувала за штрафування цих країн. Згодом були прийняті реформи, щоб забезпечити більшу гнучкість і гарантувати, що критерії дефіциту враховують економічні умови держав-членів та додаткові фактори.

Фіскальний пакт^[68] (офіційно Договір про стабільність, координацію та управління в економічному та валютному союзі)^[69] — це міжурядовий договір, представлений як нова суворіша версія Пакту про стабільність і зростання, підписаного 2 березня 2012 року всіма державами-членами Європейський Союз (ЄС), за винятком Чехії, Сполученого Королівства^[70] та Хорватії (згодом приєдналася до ЄС у липні 2013 року). Договір набув чинності 1 січня 2013 року для 16 держав, які завершили ратифікацію до цієї дати.^[71] Станом на 1 квітня 2014 року її було ратифіковано та набуло чинності для всіх 25 країн, які її підписали.

Олів’є Бланшар припускає, що фіскальний союз у єврозоні може пом’якшити руйнівний вплив єдиної валюти на периферійні країни єврозони. Але він додає, що валютний блок не працюватиме ідеально, навіть якщо буде побудована система фіскальних трансфертів, тому що, як він стверджує, не вирішується фундаментальне питання щодо регулювання конкурентоспроможності. Проблема полягає в тому, що периферійні країни єврозони не мають власних валют, тому вони змушені коригувати свою економіку шляхом зниження зарплат замість девальвації.^[72]

Фінансова криза 2007–2008 років спонукала до низки реформ у ЄЗ. Одним із них була зміна політики порятунку^[en] в ЄЗ, що призвело до створення спеціального фонду для допомоги країнам єврозони, які опинились у скруті. Європейський фонд фінансової стабільності (EFSF) і Європейський механізм фінансової стабільності^[en] (EFSM) були створені в 2010 році, щоб разом із Міжнародним валютним фондом (МВФ) забезпечити систему та фонд для допомоги членам. Однак EFSF і EFSM були тимчасовими, невеликими і не мали основи в договорах ЄС. Тому в 2011 році було досягнуто домовленості про створення Європейського стабілізаційного механізму^[en] (ESM), який буде набагато більшим, фінансуватиметься лише державами єврозони (а не ЄС у цілому, як EFSF/EFSM) і матиме постійну договірну основу. У результаті його створення передбачало узгодження поправки до статті 136 TEFU, що дозволяє ESM і нову угоду ESM, щоб детально описувати, як працюватиме ESM. Якщо обидва будуть успішно ратифіковані згідно з графіком, ESM буде функціонувати до моменту закінчення терміну дії EFSF/EFSM у середині 2013 року.

У лютому 2016 року Сполучене Королівство отримало додаткове підтвердження того, що країни, які не використовують євро, не будуть зобов’язані робити внески в допомогу державам ЄЗ.^[73]

У червні 2010 року нарешті було досягнуто широкої згоди щодо суперечливої пропозиції для держав-членів проводити експертну оцінку бюджетів одна одної до їх подання національним парламентам. Незважаючи на те, що Німеччина, Швеція та Велика Британія виступали проти того, щоб показувати один одному весь бюджет, кожен уряд представляв своїм колегам і Комісії свої оцінки щодо рівня зростання, інфляції, доходів і витрат за шість місяців до того, як вони подадуться до національних парламентів. Якщо країна матиме дефіцит, їй доведеться виправдовувати це перед рештою ЄС, тоді як країни з боргом понад 60% ВВП зіткнуться з більшою ретельністю.

Плани стосуватимуться всіх членів ЄС, а не лише єврозони, і повинні бути схвалені лідерами ЄС разом із пропозиціями щодо санкцій проти держав, перш ніж вони досягнуть ліміту в 3%, передбаченого Пактом стабільності та зростання. Польща розкритикувала ідею припинення регіонального фінансування для тих, хто порушує ліміти дефіциту, оскільки це вплине лише на бідніші штати. У червні 2010 року Франція погодилася підтримати план Німеччини щодо призупинення права голосу членів, які порушують правила. У березні 2011 року було розпочато нову реформу Пакту стабільності та зростання, спрямовану на покращення правил шляхом прийняття автоматичної процедури накладення штрафів у разі порушення правил дефіциту чи боргу.

Лавреат Нобелівської премії з економіки Джеймс Тобін вважав, що проєкт євро не досягне успіху без радикальних змін європейських інституцій, вказуючи на різницю між США та єврозоною.^[74] Щодо грошово-кредитної політики, то система Федеральних резервних банків у США спрямована як на зростання, так і на скорочення безробіття, тоді як ЄЦБ надає першочергову увагу стабільності цін під наглядом Бундесбанку. Оскільки рівень цін у валютному блоці залишається низьким, рівень безробіття в регіоні став вищим, ніж у США з 1982 року.^[74]

Що стосується фіскальної політики, то 12 відсотків федерального бюджету США використовується для трансфертів державам і місцевим органам влади. Крім того, коли держава має фінансові чи економічні труднощі, достатня сума грошей автоматично перераховується державі. Уряд США не накладає обмежень на державну бюджетну політику. Це відрізняється від фіскальної політики єврозони, де Маастрихтський договір вимагає, щоб кожна країна-член ЄЗ мала дефіцит бюджету менше ніж 3 відсотки ВВП.^[74]

У лютому 2019 року в дослідженні Центру європейської політики було зроблено висновок, що, хоча деякі країни виграли від прийняття євро, деякі країни стали біднішими, ніж вони були б, якби вони не прийняли його, особливо постраждали Франція та Італія. Автори стверджували, що це пов’язано з його впливом на конкурентоспроможність; зазвичай країни девальвували свої валюти, щоб зробити свій експорт дешевшим на світовому ринку, але це було неможливо через спільну валюту.^[75]

У 1997 році Арнульф Берінґ^[en] висловив стурбованість тим, що Європейський валютний союз зробить німців найбільш ненависним народом у Європі. Берінґ підозрював, що жителі середземноморських країн вважатимуть німців і валютний блок економічними поліцейськими.^[76]

• Вихід із єврозони^[en]
  • Вихід Греції з Єврозони
• Список абревіатур, пов’язаних із кризою єврозони^[en]
• Список людей, пов'язаних з кризою єврозони^[en]
• Sixpack (Право Європейського Союзу)^[en]
• Спеціальні території держав-членів Європейського Союзу
• Економічний і монетарний союз Європейського Союзу
• Європейський банківський союз^[en]
• Союз ринків капіталу^[en]

• National central banks of Eurosystem (англ.) [Архівовано 16 грудня 2006 у Wayback Machine.]

• Eurozone official portal
• European Central Bank
• European Commission – Economic and Financial Affairs – Eurozone